Повість М. Булгакова «Собаче серце» мала підзаголовок «Жахлива історія». У чому ж «жахливість» цієї історії? Яку думку прагнув донести читачеві Булгаков цим підзаголовком?

Перше коло: душі нехрещених немовлят і доброчесні славні язичники (серед них і Вергілій). Ці грішники не страждають, але вони похмурі, бо їм немає місця в раю. Християнська церква вважає, що язичників будуть судити за законом совісті.
Друге коло: призначене для порушників шлюбної вірності. Серед них Франческа і Паоло. Коханці впали в гріх під впливом чуттєвої пристрасті. Символом пристрасті в "Божественній комедії" виступає потужний вихор, що несе душі закоханих зі страшною силою. Заборонене кохання заслуговує на довічні муки в пеклі. Проте Данте не засуджує мимовільних грішників, а співчуває їм. З погляду церкви вони грішники, та з людського погляду ці коханці заслуговують на співчуття. Так у поемі виникає новий - гуманістичний - погляд на життя і людину. У третьому колі в багнюці, під дощем мучаться душі тих, хто були ненажерами. Четверте коло - для скнар і марнотратників, серед яких багато духовенства. У п'ятому колі застрягли гнівливі й ліниві. На шостому колі починається Нижнє Пекло - пекельне місто Діт, де у вогняних могилах горять єретики, що неправильно траткували Боже вчення і заперечували безсмерття душі. На сьомому колі у киплячому джерелі шпаряться грішні душі тиранів, розбійників, ґвалтівників. Тут, проходячі крізь хащі, Данте зламав гілку - і з неї потекла чорна кров. У восьмому колі страждають спокусники жінок, підлабузники, алхіміки, фальшивники і брехуни. Злодіїв кусають страшні отруйні змії. Від укусу душі розпадаються, а потім знов відроджуються для нових мук. Дев'яте коло - кульмінація поеми. Тут у коолодязі мерзнуть зрадники. Данте вважає зраду найтяжчим гріхом. У самому центрі землі вмерз у кригу Люцифер, який має три обличчя. Із першої пащі стричить Іуда - зрадник Ісуса Христа, з другої - Брут, із третьої - Кассій (Брут і Кассій зрадили Цезаря).

  Пугачев Емельян – вождь антидворянского восстания, называющий себя «великим государем» Петром III. 
    Этот образ в повести многогранен: П. и злобен, и великодушен, и хвастлив, и мудр, и отвратителен, и всевластен, и зависим от мнений окружения. 
    Образ П. дан в повести глазами Гринева – незаинтересованного лица. По мысли автора, это должно обеспечить объективность подачи героя. 
    При первой встрече Гринева с П. внешность бунтаря ничем не примечательна: это 40-летний мужик среднего роста, худощавый, широкоплечий, с проседью в черной бороде, с бегающими глазами, приятным, но плутоватым выражением лица. 
    Вторая встреча с П., в осажденной крепости, дает иной образ. Самозванец восседает в креслах, затем гарцует на лошадях в окружении казаков. Здесь он жестоко и беспощадно расправляется с защитниками крепости, не присягнувшими ему на верность. Создается ощущение, что П. играет, изображая «настоящего государя». Он, с царской руки, «казнит так казнит, милует так милует». 
    И только во время третьей встречи с Гриневым П. раскрывается полностью. На казачьем пиру исчезает свирепость вождя. П. поет свою любимую песню («Не шуми, мати зеленая дубровушка») и рассказывает сказку об орле и вороне, которые отражают философию самозванца. П. понимает, какую опасную игру он затеял, и какова цена в случае проигрыша. Он не доверяет никому, даже своим ближайшим сподвижникам. Но все-таки надеется на лучшее: «А разве нет удачи удалому?» Но надежды П. не оправдываются. Его арестовывают и казнят: «и кивнул ему головою, которая через минуту, мертвая и окровавленная, показана была народу». 
     П. неотделим от народной стихии, он ведет ее за собою, но в то же время зависит от нее. Неслучайно первый раз в повести он появляется во время снежного бурана, среди которого он легко находит дорогу. Но, в то же время, он уже не может свернуть с этого пути. Усмирение бунта равнозначно смерти П., что и происходит в финале повести.