Коли я прочитав повість Г. Тютюнника "Климко", два почуття наповнили моє серце. Перше почуття - почуття жалю. Жалю, що маленький хлопчик, який ще міг жити і жити, так рано пішов з життя. Смерть, як завжди, забирає найкращих.
Друге почуття - почуття гордості. Гордості за те, що в моїй рідній країні є такі люди, як Климко. Залишившись сиротою, він не озлобився на світ, не почав йому мстити. Ні, його любов до всіх людей, любов до життя, була безмежна. Прагнення до всім скривдженим, бідним, тим, що потрапили у скрутне становище, стояло у Климка на першому місці. Незважаючи на те, що скрізь гриміла війна, він пішов у небезпечну подорож, щоб врятувати маленьку дитину, яка була йому чужою. З тієї подорожі йому не судилося повернутися.
Чого ж навчає нас ця повість? Вона вчить всіх нас доброти, сміливості, рішучості, мужності Вчить ставити чужі інтереси вище своїх. Вчить завжди приходити на до ншим. Адже саме завдяки таким Климкам ми перемогли і вижили у тій війні. І лише будучи такими, як Климко, ми зможемо побудувати славне майбутнє для своєї країни.
Объяснение:
ответ:Старая барыня, вдова жила в одной из окраинных улиц Москвы. Дети у нее работали в другом городе, дочки вышли замуж и тоже жили отдельно. Выезжать же к ним в гости барыня не любила и делала это очень редко. Поэтому, от безделья, отсутствия близких и духовной пустоты, она очень скучала и впала в старческий маразм.
Барыня - один из самых страшных типажей русской литературы. Тупое, бессмысленное, бесцельное создание, не считавшее своих работников за людей. Самое неприятное, что причиняя им зло, барыня даже не понимала, что они страдают. Бедные слуги были полностью бесправны и смиренны.
