Утворі дорогою ціною зображено добу..яку добу зображено ​

Я абсолютно согласна с высказыванием В.О.Ключевского «Талант - искра Божия, которой человек сжигает себя, освещая этим пожаром путь другим». Автор поднимает проблему развития и использования таланта. 
Человеческая деятельность осуществляется благодаря наличию у индивида (единичного представителя человеческого рода Под понимается индивидуальные особенности человека, от которых зависит успешность выполнения определенного вида деятельности не сводятся к имеющимся у индивида знаниям, умениям и навыкам. Они обнаруживаются в быстроте, глубине и прочности овладения и приемами некоторой деятельности.
Из сказанного выше можно сделать вывод, что талант - это высшая награда для человека. Ведь он может оставить бесследный след на Земле, освещая путь другим.
Талант - как породистый конь, необходимо научиться управлять им, а если дергать повода во все стороны, конь превратиться в клячу... 
Талант - высокий уровень развития конкретного человека, проявляющихся в творческих достижениях, важных с точки зрения развития культуры. В различных областях талант человека может проявляться в разном возрасте.С одной стороны, талант предполагает наличие каких-либо врожденных и склонностей. C другой стороны, талант человека раскрывается только через приобретение навыков и опыта. Талант в себе можно открыть, но без должной работы талант можно и похоронить (или, как говорят "зарыть свой талант в землю")  
Талант - это работа над собой. Разница в том, что если человек талантливый, ему нужно работать чуть меньше, чем бесталантному. Например, если человек талантлив в математике - он умеет быстрее понимать, как решать примеры. Человеку, у которого таланта к математике нет, нужно будет решить гораздо больше примеров и потратить на это гораздо больше времени. 
Талант без умения работать ни к чему не приводит, более того талант проявляется в самой деятельности. Не начав делать что-то нельзя оценить: у меня есть талант к этому или нет? 
Моё мнение, талант это нечто неосязаемое, невидимое - это не потрогаешь, не увидишь - это можно воспринять только на своём эмоциональном уровне, и то, только в определенные временные промежутки в силу нашего психо-эмоционального состояния.

Я писала это сочинение Коли я дочитав роман «Айвенго», я навіть засмутився. Ще недавно я із за­вмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти на до Ричарду відважні воїни Локслі… Роман Вальтера Скотта захопив мене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну Англію. І ось роман дочитаний. Що залишив він у мені? Часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди. Саме Айвенго, а навіть не славетний король Ричард Левине Серце, є головним героєм роману. І для мене цей образ доблесного лицаря став улюбленим образом. Чим саме Айвенго вражає, що примушує мене захоплюватись цим героєм? Знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. Героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. Не знаємо Айвенго й ми. Але Вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далеких краях. Він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. Він бачить кохану, та не може наблизитись до неї. Але й у ці важкі для душі хвилини Айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність. Ніхто не хотів допустити до столу втомленого й голодного єврея, а «прочанин» Айвенго в іновірця. Почувши про змо­ву проти Ісака, Айвенго попереджає єврея про небезпеку та допомагає вряту­ватися. Можна сміливо сказати, що для того часу така повага до простої людини, співчуття шляхетного християнина іновірцю були рідкістю. Вілфред Айвенго — відважний, безстрашний воїн. У перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед читачем, ми чуємо розмову в замку Седрика Сакса про звитяжні подвиги Айвенго, про його лицарську доблесть. Потім ми захоплено гаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю Лицаря, Позбавленого Спадщини, на турнірі. Він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. Нарешті, одночасно з батьком і коханою Айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. І ми цілком згодні з Ровеною, яка, нагороджуючи Айвенго за зви­тягу, мовила: «Ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола!» Одна з найпривабливіших чеснот лицаря Айвенго — вірність. Вступивши до війська Ричарда, він залишався відданим своєму королю й у часи, важкі для того. Вірність Вілфреда своїй коханій позбавляє його і спадку, й батьківської прихильності, робить вигнанцем. Але Айвенго — справжній лицар, а справжній лицар не може стати зрадником. Він уміє бути вдячним і ризикує життям заради іновірки Ребеки, яка вилікувала його після турніру. Здається, шляхетне походження Айвенго начебто дозво­ляло йому бути зверхнім і пихатим. Але здатність до співчуття, яку ми помітили іще на початку роману, здатність бути вдячним примушує його, ще слабкого, мчати на двобій за життя єврейки. Остання сторінка роману перегорнута. Але я наче й досі в полоні далеких часів поряд з незвичайними, мужніми, героїчними людьми. Образи роману на­стільки яскраві й живі, події твору захоплюючі, що неможливо читати його без хвилювання, неможливо ставитись до героїв байдуже. А славетний лицар Айвенго, гадаю, назавжди залишиться одним з моїх улюблених літературних героїв. Він вчить нас благородства, мужності й справжнього лицарства.