ДЖОНАТАН СВІФТ
(1667-1745)
Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 року в Дубліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час назавжди від'їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту — спочатку в школі графства Кілкені (1673-1681), потім у дублінському Трініті-коледжі (1682-1688), де йому присудили ступінь бакалавра мистецтв у 1686 році.
Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною).
У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж наступного року служив у Кілруті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет "Казка бочки", робота над яким тривала кілька років. "Казка бочки" вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім'я автора, зчинивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів — Петра, Мартина й Джека — автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську.
У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру "Битва книг". Твір був присвячений дискусії між прибічниками "давніх і нових книг", в якій на боці "давніх" брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за його творче використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).
Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослів'я.
Його літературна популярність стала ще більшою після виходу серії нарисів "Папери Бікерстафа" (1708 — 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа, що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантного джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчально-сатиричний журнал "Бовтун" (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.
Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 — 1711) видає торійський журнал "Екзамінер". З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як торійського публіциста. У сфері літературних зв'язків найбільше значення мав невеликий гурток "Клуб Мартіна Скліблеруса (Писаки)". Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву "Щоденник для Стелли" й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.
Объяснение:
Аннотация:
Члены Пушечного клуба, когда-то совершившие полёт на Луну (романы «С Земли на Луну» и «Вокруг Луны») теперь приобретают необследованную территорию Арктики, где, как они предполагают, есть залежи угля. Чтобы добраться до них, члены клуба намерены повернуть земную ось и тем самым растопить полярные льды, не думая о том, какими бедствиями это обернется для человечества...
Примечание:
Возможно, замысел книги родился у писателя еще в 60-х годах XIX века: герои написанного тогда романа «С Земли на Луну» говорят о преимуществах измененного наклона земной оси.
Крах «Арктической промышленной компании» в романе во многом схож со скандальным банкротством реальной «Компании Панамского канала» в 1888 году.
В виде «романа с продолжением» произведение не издавалось.
Первое книжное издание романа, с дополнением «Глава дополнительная, которую поймут немногие» («Chapitre supplémentaire dont peu de personnes prendront connaissance») Альбера Бадуро (Albert Badoureau) увидело свет 7 ноября 1889 года. Бадуро — амьенский горный инженер и математик – произвел необходимые для романа математические расчеты; его сложные вычисления и составили дополнительную главу – несколько страниц математических выкладок. Инженер, в частности, обосновывает невозможность «выпрямления» земной оси теми силами, которыми располагали члены Пушечного клуба, и реальную затрату энергии, которая понадобилась бы на самом деле, если бы удалось осуществить такую затею. Жан Жюль-Верн даже прямо указывает, что основная идея романа принадлежала Бадуро и была выкуплена Верном за 2500 франков.
После издания романа в Амьенской академии возникли споры относительно правильности написания заглавия романа «Sans dessus dessous»; по этому поводу в ноябре 1889 года Жюль Верн опубликовал заметку в газете «Эко де ля Сомм».
Первое иллюстрированное издание романа – 36 иллюстраций Жоржа Ру, некоторые из них цветные – вышло 18 ноября 1889 года, однако в нем уже не было статьи амьенского инженера. Также в этот двадцать четвертый «сдвоенный» том «Необыкновенных путешествий» вошли роман «Дорога во Францию» и рассказ «Жиль Бралтар».
Первый русский перевод романа был напечатан в марте 1890 года в журнале «Вокруг света», и в том же году вышел отдельной книгой. Затем стали появляться и другие переводы романа.
