До ть будь ласка! Зарубіжна література!

риси характеру і цитати до образу Монтега​

Самсон Вырин - главный герой повести A.C. Пушкина «Станционный смотритель».
Вначале рассказчик повествует нам о печальной участи всех станционных смотрителей, а эпиграф, где есть слово «диктатор», звучит иронически, говорит об авторском отношении к герою.
Каков же герой произведения и почему его судьба привлекла A.C. Пушкина?
В начале повести Самсон Вырин — крепкий мужчина лет 50-ти, живущий на станции со своей дочерью Дуней, это простодушный человек, устроивший себе и Дуне незатейливый быт и порядок.
Интересно описание жилища смотрителя, где украшением служат картинки, изображающие историю блудного сына. Эта библейская история показана как бы не по-настояще- му. Читатель еще не знает о том, что случится дальше, по параллель Дуня - блудный сын уже сложилась в его сознании. Читателя поражает перемена, произошедшая со смотрителем в течение нескольких лет (далее уточняется — трех-четырех): из бодрого мужчины он превратился в хилого старика.
Наше сочувствие опять наталкивается на иронию рассказчика: «Я надеялся, что пунш развяжет язык моего старого знакомца».
Самсон Вырин рассказывает историю о побеге Дуни с гусаром Минским. Смотритель направился на её поиски, нашел Дуню и убедился, что ей хорошо, но выводы сделал такие: «Много их в Петербурге, молоденьких дур, сегодня в атласе да в бархате, а завтра, поглядишь, метут улицу вместе с голью кабацкой».
Самсон Вырин — это «маленький человек», литературный образ, которому уделяли внимание писатели пушкинской эпохи. В повести «Станционный смотритель» автор анализирует психологию героя и делает выводы о том, что «маленький человек» - это не только социальное положение, но это еще и состояние души, которое характерно для таких людей.
Всё это делает жизнь «маленьких людей» часто невыносимой или приводит к драматическому финалу.
Так и случилось с Самсоном Выриным: он умер и покоится на кладбище, печальнее которого сложно найти.

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти й підлітки, багато з яких залишилися без піклування стар­ших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небез­пекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не опи­сати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Ця повість страшна своєю правдою про війну и красивою прав­дою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, від­повідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покла­датись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допо­могти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.