Відповідь:
Казка, чари, таємничість, чи відноситься це не тільки до дітей, або дорослі потребують диво не менш дітей? – Про це розповідь знаменитого англійського письменника в жанрі фантастики Герберта Уеллса. Насправді, дорослі і діти по-різному дивляться на диво, хоча дорослі теж були дітьми і напевно колись дуже любили казку.
На перший погляд, здається, що розповідь позбавлений всякого сенсу і навіть трохи безглуздим, але це тільки нам здається, насправді це не так. Наприклад, можна привести такий уривок з оповідання: продавець відриває від рукава батька маленького гумового чортика зі словами: «мабуть, ви його з вулиці принесли, сер».
Можна привести в приклад ще один уривок з новели, коли господар магазину дістає нескінченний купу пожмаканих паперів з капелюха батька, я думаю, що чарівник говорив про те, що батько Джипа був надто поглинутий роботою і це символічне витяг купи непотрібних паперів, говорить про те, що людина занадто захоплений своїми справами, забуваючи про радощі життя.
Доросла людина бачив загрозу в цій крамниці для свого сина і кожен новий фокус його лякав і здавався зловісним. Джипу ж все здавалося щасливим і веселим пригодою, в самий розпал гри продавця і відвідувачів, лавка зникає, і батько з сином опиняються на вулиці з товарами на руках.
Товари виявилися звичайними, маленьке кошеня і звичайні олов'яні солдатики. Батько запитував Джипа, чарівні солдатики чи звичайні? «Звичайно», - відповів син, «коли я хочу, вони марширують», однак, спроба застати чарівних солдатиків за цим заняттям, не увінчалася успіхом.
Батько Джипа, марно шукав чарівну крамницю, щоб заплатити за покупки, навіть через багато часу, він все-таки боявся за сина, побоюючись того, що йому можуть пред'явити рахунок. Він так і не зрозумів, що все це було безкорисливим чарівництвом і подарунком долі для його сина.
Можливо, олов'яні солдатики Джипа і насправді марширували, але це було тільки для самого Джипа, а батько, через невіру в чарівництво, більше не зміг цього бачити, з цієї ж причини він не зміг більше бачити чарівний магазин, - адже чудо може бачити тільки той, хто в нього вірить.
Пояснення:
ти не написав по якому твору тому тримай за твотором чарівнна крамничка
Я прочитала книгу Альберта Лиханова «Мальчик, которому не больно». Она произвела на меня очень сильное впечатление. В этой книге говорится о том, как жилось мальчику, инвалиду с детства. У мальчика был паралич ног. И хотя у него были и бабушка, и папа, и мама, он чувствовал себя одиноким, потому что у него не было друзей. Ребята, которые изредка к нему приходили, не знали, как с ним играть. Мальчик большую часть времени проводил в постели, но очень мечтал о друге. И друг у него появился. Это был паучок, которого мальчик назвал Чок. Мальчик говорил с ним, сравнивал свою жизнь с его жизнью. Вот Чок сплетет паутинку, и ждет, когда кто-нибудь поймается. И мальчик тоже ждет исцеления, надеясь на врачей, которых к нему приглашают. Мальчик учился у паучка терпению. У героя повести жизнь и так нелегкая, но судьба не щадит его: погибает в автокатастрофе папа, бабушку с сердечным приступом увозят в больницу, мама заводит новую семью, даже Чок исчезает из его жизни. Мальчик попадает в больницу для инвалидов. Он спрашивал себя: «Зачем нужна такая жизнь?» Но его сосед по палате, которого он мысленно называл «Молодчик», доказывал, что даже такая жизнь лучше, чем ничего. Он внушал Мальчику, что он не слабый, а сильный, только жизнь пока что придавила, как тяжелый камень. Но он окрепнет и отодвинет этот камень. А еще огромную роль в жизни мальчика сыграл батюшка, который навещал его в больнице, учил терпеть, верить и надеяться. Верить, что с божьей мальчик поправится. Действительно, однажды он почувствовал, как крест коснулся его ноги. А однажды ночью ему приснилось, что он ползет, а ногам очень больно, и от этой боли он открыл глаза. Дверь в палату была открыта и лампочка освещала фигуру батюшки, а за ним, как ему показалось, стояла сама Богородица. Это так потрясло мальчика, что он спустил ноги с кровати, схватил стоявшие рядом костыли соседа по палате и попробовал сделать первый шаг. Но боль, как молния пронзила его, он сделал еще шаг и крикнул: «Мне больно!». Оказалось, что в коридоре стояла не Богородица, а мама мальчика. Она кинулась его обнимать с криком: «Слава богу, ему больно!». И хоть на долю мальчика выпали взрослые испытания, благодаря силе духа, вере, терпению он все вынес. И, я думаю, он будет ходить, и всё у него будет хорошо, так как он это заслуживает больше, чем кто-нибудь другой.
Объяснение:
