Невеликий за обсягом вірш Р. Кіплінга "Якщо" увібрав у себе одну з головних ідей його творчості — формування ідеології особистості, панування ідеї вищого морального ґатунку. Такий світогляд, який показує автор у своєму вірші методом анафори, почав формуватися в нього з дитинства. Так, навчаючись у пансіоні, ще хлопчиком він зазнав знущань та принижень з боку вихователів. Таке життя на підсвідомому рівні сформувало його прагнення до справедливості та збереження гідності, спонукало до боротьби за власну свободу та незалежність від життєвих обставин. Ще підлітком під час навчання в чоловічій школі, він навчився протиставляти особистість насильству як організованій системі в певній спільноті.
Працюючи репортером, висвітлюючи вчинки людей в різноманітних екстремальних ситуаціях: війни, епідемії, катастрофи, тяжкі умови праці, Р. Кіплінг викарбував модель поведінки людини. Р. Кіплінг бере за взірець поведінку та вчинки "білих людей", які несуть, на його погляд, просвітницьку й позитивну місію в суспільстві. Ці люди — романтики, віддані неписаному "кодексу честі". Насамперед — це люди дії, які на краю світу в складних умовах будують дороги, мости, лікують, керують, захищають. Взагалі — розбудовують цивілізацію "білих". (За таку позицію йому часто дорікали расизмом.)
У вірші "Якщо" Р. Кіплінг ніби підсумовує свій життєвий досвід, концентрує його у фрази, що як постріл вражають свідомість людини, змушують її приміряти риси ідейної моралі та вчинків на себе, ніби запитуючи: "А чи зміг би я так діяти, як пише Р. Кіплінг у своєму вірші?" На перший погляд, модель, запропонована Р. Кіплінгом, дуже проста і направляє людину до вчинків простих категорій: "добро-зло", "життя — смерть", "дія — пасивність". Проте вражає сила глибокого проникнення у свідомість ідей письменника про місце справжньої людини в суспільстві. Спокійна рішучість у будь-якій ситуації, віра в самого себе, зневага думки натовпу, пронизує читача, немов удар струму. У своїй творчості, як правило, письменник будує моральні принципи поведінки людей, не розділяючи в абсолюті добропорядні вчинки від гріховних або неблагополучних, не розмежовуючи їх різко. Але у вірші "Якщо" він підносить до абсолюту етичну цінність таких рис людей, як мужність, енергійність, стійкість. Р. Кіплінг оспівує у вірші філософію, направлену на дію розбудови. Тільки своїми діями людина стверджує цивілізаційний шлях. Так, втративши всі сили під час досягнення мети, після поразок та невдач, людина знов і знов відновлює свої цілеспрямовані дії у вибраному напрямку. Автор показує, що взірець "справжньої" людини — це концентрація сили духу на грані неможливого. Коли всі сили вичерпані, усе втрачено, за певних умов людина спроможна, "зціпивши зуби", триматися в руслі особистих ідеалів.
уездный городок в «ревизоре» - это собирательный образ всех подобных мест. недаром он не имеет никакого названия, и понять, где он вообще находится практически невозможно. а раз это образ собирательный, обобщенный, значит, и люди, которые перед нами предстают, тоже всего лишь зарисовки. они не конкретны, они не живые. это марионетки, имеющие те или иные характерные черты. другими словами, всего лишь кукольные актеры какого-нибудь проезжего . их образы легко и просто можно узнать в каждом чиновнике любого уездного городка. и от этого становится немного жутко.
что мы видим в том месте, где происходит действие комедии? ничего хорошего. тут, как говорится, рука руку моет. все друг с другом завязаны, все имеют корыстные или какие-либо иные интересы друг от друга и поэтому, конечно же, им проще пустить пыль в глаза проверяющему чиновнику, обмануть, дать взятку, показать все совсем с иной стороны. лишь бы не разоблачили и не узнали, что творится в городке на самом деле.
когда я читала комедию, у меня сложилось стойкое ощущение, что это место – гиблое. оно затягивает, подобно болоту, и заставляет каждого пытаться выжить, урвать свой кусок, обмануть, вытащить из казны, а чтобы никто об этом не узнал, каждый чиновник тут имеет связь с другим чиновником. то есть, такой вот порочный круг. взятки, обманы, желание породниться, чтобы стать одной семьей и чтобы вообще все было шито-крыто. это так похоже и на современную действительность! прошли десятки лет, а ведь по сути ничего не изменилось.
городничий – хитер и расчетлив. недаром он сразу же хватается за возможность женить хлестакова на своей дочке. действительно, связи в высшем аппарате не помешают, и можно будет дальше таскать из казны, прикрываясь уже более влиятельным (как ему кажется) зятем. но ведь и другие жители уездного городка под стать своему городничему. помещики добчинский и бобчинский – это сплетники похуже баб на базаре, они всем завидуют и готовы предать любого, лишь бы только им было хорошо. ляпкин-тяпкин – взяточник, каких поискать. еще и бессовестный, потому что прикрывается тем, что берет не деньгами, а щенками. но по сути, это одно и то же.
и, наконец, простой народ. вот кто вынужден все это терпеть и просто прозябать в гиблом месте! с обычных людей берут налоги, их чуть не последнюю копейку отдавать. а между тем, сам город грязен, уныл и скучен. в нем не жизнь, а существование. и сложилась такая ситуация только потому, что городок удален, находится в самой что ни есть настоящей глуши, и никому дела нет до того, что тут происходит. вот в кои-то веки собрался ревизор, да и тот поначалу оказался фальшивым. таким же, как и забота чиновников о своем народе. и поэтому мне их совсем не жалко. чего добивались, то и получили. вернулось им их отношение сторицей. именно поэтому данное произведение принадлежит к жанру комедии, хоть и заставляет смеяться все же через слезы.
