Как вы понимаете слова М.Ю. Лермонтова: «...Может быть, некоторые читатели захотят узнать мое мнение о характере Печорина? – Мой ответ – заглавие этой книги. «Да это злая ирония!» – скажут они. – Не знаю».

Совершенно разное отношение к смерти Олега в этих двух произведениях: «Повесть временных лет» заканчивается народной скорбью, похоронами (здесь и проявляется отношение народа к Олегу). «Смерть» же просто принимается: «Змея ужалила его в ногу. Он разболелся и умер». У Пушкина смерть – рок судьбы, змея – символ загробного, грешного мира. Жрец – язычник, змея – языческий символ. Конь в средневековье – хтоническое, загробного мира животное. Пушкин связывает все одной нитью судьбы. В «Повести временных лет» все случайно, совпадение. У Пушкина – все связано и соединено: жрец, конь, змея, смерть. Поэтому читатель воспринимает «Песнь о Вещем Олеге» как «Сказку» со скрытым смыслом, а «Повесть временных лет» как исторический документальный источник.

 

Образ Айвенго

Головним героєм роману є молодий лицар Айвенго. Це красивий, сміливий, благородний, сильний хлопець. Вперше він з'являється перед нами у вигляді провідника, який показує дорогу пріору Еймеру та храмовнику Бріану де Буагільберу шлях до палацу свого батька.

Але спочатку він не називає свого імені. У романі показані всі позитивні якості головного героя, проте основна його роль в романі це те, що він є своєрідною сполучною ланкою, центром роману. Всі останні образи дані як би через призму головного героя. Через образи Айвенго і Ребеки можна прослідити відношення головного героя до євреїв. Спочатку його поведінка справляє враження, що він не відчуває до них презирства, як всі інші герої роману.