В детстве будущему писателю Анатолию Приставкину пришлось испытать ужасный голод. Это было военное время. Он и его сестрёнка тогда жили в детском доме. Хроническое недоедание заставило его сестру пойти на поступок, который в обычное время девочка бы себе не позволила. Она ела рыбок из аквариума. Делала это ночью, чтобы никто не увидел. Но её всё-таки заметили и жестоко избили. Девочка чуть не умерла. Голод сделал людей жестокими.
Вспоминая то, что случилось, писатель воссоздал эту ситуацию в рассказе "Золотая рыбка", но поменял финал. В его произведении маленькую, исхудавшую от голода Люсеньку не наказали. Раньше на девочку не обращали внимания. Увидев, насколько она отощала, и малышку, старшие девочки стали заботиться о ней, кормить. Они сохранили человечность и доброту. Даже в самых страшных и тяжёлых условиях необходимо оставаться людьми. Вот что хочет сказать автор, меняя финал истории со съеденными рыбками.
На мою думку, Нора , як будь-яка гарна жінка та турботлива мати, намагалася зберегти теплі стосунки між чоловіком, статус та честь своєї родини. Але коли чоловік про все дізнався, він показав своє справжнє обличчя, те обличчя, якого Нора й не очікувала. Жінка думала, що чоловік її насправді любить і піде на все, заради неї... Але Хельмеру не це було важливо, а він намагався зберегти свою честь та свою шкуру. Побачивши чоловіка зовсім іншою людиною, Нора зрозуміла, що всі свої роки життя вона віддала зовсім не тому, що бажала... Після цього жінка підняла бунт , зібрали речі та пішла ґеть з дому Хельмера. До кінця свого життя Нора так і залишиться сама, не зумівши пробачити чоловіка.
