У дитинстві я боявся німих, чомусь думав, що вони- лихі люди, ще й тепер, коли бачу німих, мимоволі ловлю себе на тих дитячих враженнях і це не дивно – є щось загадкове в їхній жвавій мові, зрозумілій тільки їм самим. Погляди на них – теж якісь особливі, гострі, іноді навіть жорсткуваті, і це мабуть добре- людям, позбавленим мови, потрібні промовисті очі . З одним німим я познайомив себе з цим випадково. У нього також були якісь особливі, незвичайно меткі, проникливі очі, по них власне я і здогадався, що він німий. Бо якби людина не ховала свої вади, а всi ix не сховати. Я чув, що німi мають великий хист до всякого ремесла. Але цього я застав не за легким хлібом. Він стояв по коліно у воді і добував торф. Інші , раз по разу, виходили із води на лугову травичку, влаштовували собі довгі перекури, а він копав і копав. У нього не було свого співрозмовника, він мабуть вважав за краще не заважати іншим погомоніти. Помітивши, що я ним цікавлюся, німий змахнув сильно рукавом роби піт з чола, допитливо зиркнув на мене своїми блідуватими очима і знову віддався роботі. Я хотів було поговорити з ним, але бригадир запобіг моєму намірові . -Не заважайте йому, нехай працює - то німий. Скоро за балачкою ми зовсім забули про нього . Коли розмова закінчилася і люди знову стали до роботи, німий зацікавився – хто я і за чим прибув? Не знаю, як пояснили йому, але довідавшись, що я з редакції місцевої газети, він немовби просіяв. Повернувся я з того відрядження, як кажуть газетарі, з повним блокнотом фактів на всі випадки життя. Цілий тиждень я міг писати про все, але редактор не дивувався з моєї запасливості і Виписавшись – я знов подався у відрядження і цілком випадково знову потрапив до своїх “торфяних ” героїв, хоч не мав ніякого наміру вдруге писати про них. Але мої герої не знали звичок мого редактора, який ревниво оберігав газету від усяких повторень. Вони зустріли мене ще привітніше, ніж вперше. Бригадир довго тиснув руку, а його сподвижники вдячно похитували головами- читали мов, читали. І тільки одна людина не підійшла до мене і навіть не привіталася зі мною. Це був він – німий. Його сильно пропітніла роба то набухала від вітру, то знову липла до широкої спини, на чоло спадала вибілена сонцем чуприна, але він не розгинався і не підбирав її. Він копав і копав, не звертаючи нінайменьшої уваги на мене. Я довго не міг здогадатися, чому він так поводиться, аж поки врешті не збагнув тому причину. Адже, я написав про всіх, і забув сказати добре слово про нього- може найскромнішого і найзавзятішого у бригаді. І мабуть це не вперше, мабуть йому вже не раз доводилось бути жертвою несправедливості. Хоч я і не збирався більше писати про торфорозробників, але після цього захотілось таки написати, не міг не написати. І я – написав
В повести "Собачье сердце" описывается нелегкая судьба интеллигенции, представленной в образах профессора Преображенского и его окружения. Профессор - представитель старой интеллигенции и исповедует старые принципы жизнеустройства. Каждый, по мнению Филиппа Филипповича, в этом мире должен заниматься своим делом: в театре -петь, в больнице-оперировать, и тогда не будет никакой разрухи. Он справедливо считает, что достигнуть материального благополучия, жизненных благ, положения в обществе можно только трудом, знаниями и умениями. Не происхождение делает человека человеком, а польза, которую он приносит обществу. Профессор не скрывает неприязни к новым порядкам, перевернувшим страну вверх дном и приведшим ее на грань катастрофы. Он не может принять новых правил ("все поделить", "кто был никем, тот станет всем"), лишающих истинных тружеников нормальных условий труда и быта. Но европейское светило все-таки идет на компромисс с новой властью: он возвращает ей молодость, а она обеспечивает ему сносные условия существования и относительную независимость. Встать в открытую оппозицию к новой власти-значит лишиться и квартиры, и возможности работать, а может, и жизни. Профессор сделал свой выбор и понял, что, легче провести сложнейшую операцию, чем перевоспитать (а не воспитать) уже сформировавшегося "человека", когда он не желает, не чувствует внутренней потребности жить так, как ему предлагают. И опять невольно вспоминается судьба русской интеллигенции, подготовившей и практически свершившей социалистическую революцию, но как-то забывшей о том, что предстоит не воспитать, а перевоспитать миллионы людей, пытавшейся отстоять культуру, нравственность и заплатившей жизнью за иллюзии, воплощенные в действительности.
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
