Задание 2. ответьте на проблемный вопрос, опираясь на данный фрагмент, а также на произведение в целом: «Кого, по мысли Л.Н. Толстого, можно назвать настоящими героями Отечественной войны 1812 года?» В дыму, оглушаемый беспрерывными выстрелами, заставлявшими его каждый раз вздрагивать, Тушин, не выпуская своей носогрелки, бегал от одного орудия к другому, то прицеливаясь, то считая заряды, то распоряжаясь переменой и перепряжкой убитых и раненых лошадей, и покрикивал своим слабым, тоненьким, нерешительным голоском. Лицо его все более и более оживлялось. Только когда убивали или ранили людей, он морщился и, отворачиваясь от убитого, сердито кричал на людей, как всегда мешкавших поднять раненого или тело. Солдаты, большею частью красивые молодцы (как и всегда в батарейной роте, на две головы выше своего офицера и вдвое шире его), все, как дети в затруднительном положении, смотрели на своего командира, и то выражение, которое было на его лице, неизменно отражалось на их лицах. Вследствие этого страшного гула, шума, потребности внимания и деятельности, Тушин не испытывал ни малейшего неприятного чувства страха, и мысль, что его могут убить или больно ранить, не приходила ему в голову. Напротив, ему становилось все веселее и веселее. Ему казалось, что уже очень давно, едва ли не вчера, была та минута, когда он увидел неприятеля и сделал первый выстрел, и что клочок поля, на котором он стоял, был ему давно знакомым, родственным местом. Несмотря на то, что он все помнил, все соображал, все делал, что мог делать самый лучший офицер в его положении, он находился в состоянии, похожем на лихорадочный бред или на состояние пьяного человека. Из-за оглушающих со всех сторон звуков своих орудий, из-за свиста и ударов снарядов неприятеля, из-за вида вспотевшей, раскрасневшейся, торопящейся около орудий прислуги, из-за вида крови людей и лошадей, из-за вида дымков неприятеля на той стороне (после которых всякий раз прилетало ядро и било в землю, в человека, в орудие или в лошадь), — из-за вида этих предметов у него в голове установился свой фантастический мир, который составлял его наслаждение в эту минуту. Неприятельские пушки в его воображении были не пушки, а трубки, из которых редкими клубами выпускал дым невидимый курильщик. (307 слов)

Вітька – головний герой твору, якому лише 14 років. У таком юному віці він вже закохався у свою односельчанку Галю. «Вітька – високий, худий, з рідким білявим чубчиком – не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий». В образі цього хлопця вбачаємо такі риси, як рішучість, наполегливість та доброта. Вітька цілеспрямовано йде до своєї мети, віддано бореться за своє щастя. Окрім цього він є чудовим та вірним другом.

Галя – гарна та приваблива дівчина, «тоненька немов вирізьблена», «в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне». Недарма у неї закоїхався Вітька: «Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок!». Галя – дівчина смілива та відважна, «в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця!». Улітку дівчина працює листоношею, щоб заробити собі грошей. Саме у цьому образі уособлюється ідеал української дівчини.

Пошуки щастя героями п'єси М. Метерлінка "Синій птах"

Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський "театр смерті".

Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями "Синього птаха". Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну світу, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких також невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали...

І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приреченості, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини як такої або творчого начала.

Так, Душа Світла відправляє на пошуки Синього птаха щастя двох дітей з родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Хліба, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.

Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найважчий, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї Бірюліни, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок... Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кін.