Ассоль — головна героїня повісті «Пурпурові вітрила». Ассоль — це дівчина, чия мрія стала дійсністю. Ассоль рано втратила матір, і її виховав батько — суворий і замкнутий Лонгрен. Односельці їх цуралися, так як за версією власника таверни Лонгрен був жорстоким і безсердечним. Він не врятував його, коли того відносило в море. А те, що через нього померла Мері, мати Ассоль, власник таверни промовчав. З тих пір Ассоль та її батька в селі недолюблювали, їх уникали. Крім того, Ассоль вважали несповна розуму після її розповіді про зустріч з чарівником, який обіцяв, що за нею колись приїде відважний принц на кораблі з червоними вітрилами. За це її називали не інакше, як «корабельна Ассоль». За вдачею це була дівчина з багатою уявою і добрим серцем. Вона могла говорити з деревами та чагарниками, як живими, піклуватися про братів менших, і щиро мріяти. Коли вона підросла, то стала справжньою красунею. Все що Ассоль надягала, здавалося новим і чарівним. Її обличчя було по-дитячому наївним і променистим. Вона ні на мить не забувала про свою мрію і часто її уявляла. Навіть Лонгрен думав, що пройде час, і вона забуде слова казкаря Егля. Уміння самозабутньо мріяти і ігнорувати злі глузування оточуючих пішли дівчині на користь. У її житті, насправді, з’явився хтось особливий, надів на її палець кільце, поки вона спала. Після цього, вона ще більше впевнилася в тому, що «він» скоро з’явиться в її житті. Незабаром в селі Каперни з’явився той самий корабель з червоними вітрилами, а з ним і Артур Грей — капітан корабля, відважний моряк, благородна людина, який почув історію про Ассоль і втілив її в реальність.
возникает идеализированный образ страны, которая была когда-то, но которой больше никогда не будет. Всю свою огромную любовь к родине отражает Бунин в этом произведении. В начале рассказа изображается удивительно поэтичная картина русской природы: «Кругом нас были поля, глушь серединной, исконной России. Было предвечернее время июньского дня. Старая большая дорога, заросшая кудрявой муравой, изрезанная заглохшими колеями, следами давней жизни наших отцов и дедов, уходила перед нами в бесконечную русскую даль… Казалось, что нет да и никогда и не было ни времени, ни деления его на века, на годы в этой забытой – или благословенной – Богом стране» . Читатель находит в этом описании все атрибуты дореволюционной России: дорога – один из излюбленных символов страны, напоминание о предках, о связи поколений, потеря представлений о времени. И дальше идет описание косцов, поющих песню, в которой было «несознаваемое, но кровное родство» с родной землей. Красивые, сильные, здоровые, беззаботные крестьяне работают охотно и дружно, радуясь своей работе и песней выражая эту радость. Песня вызывает восхищение у тех, кто ее слушает: «Прелесть была в том, что все мы были дети своей родины и были все вместе и всем нам было хорошо, спокойно и любовно… И еще в том была (уже совсем не сознаваемая нами тогда) прелесть, что эта родина, этот наш общий дом была – Россия, и что только ее душа могла петь так, как пели косцы в этом откликающемся на каждый их вздох березовом лесу» . Эта прекрасная лирическая зарисовка могла бы вызвать у читателей только самые хорошие чувства, если бы не фраза, предваряющая повествование: «Это было давно, это было бесконечно давно, потому что та жизнь, которой все мы жили в то время, не вернется уже вовеки».
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
