Чому баладу про Іллю муромця и солов'я називають баладою​

Сначала — о словах. слова «нравственность», «мораль», «этика» близки по смыслу. но возникли они в трех разных языках. слово «этика» происходит от греч. ethos — нрав, характер, обычай. его ввел в обиход 2300 лет назад аристотель, который назвал «этическими» добродетели или достоинства человека, проявляющиеся в его поведений, — такие качества, как мужество, благоразумие, честность, а «этикой» — науку об этих качествах. слово «мораль» — латинского происхождения. оно образовано от лат. mos (множ. число mores), что означало примерно то же, что ethos в греческом — нрав. обычай. цицерон, следуя примеру аристотеля, образовал от него слова moralis — моральный и moralitas — мораль, которые стали латинским эквивалентом греческих слов этический и этика. а «нравственность» — слово, происходящее откорня «нрав».оно впервые попало в словарь языка в xviii столетии и стало употребляться наряду со словами «этика» и «мораль» как их синоним. так в появились три слова с примерно одним и тем же значением. со временем они приобрели некоторые смысловые оттенки, отличающие их друг от друга. но в практике словоупотребления эти слова практически взаимозаменяемы (а их смысловые оттенки почти всегда можно уловить по контексту). нравственная культура, как и вся социальная культура, имеет два основных аспекта: 1) ценности и 2) регулятивы. нравственные (моральные) ценности — это то, что еще древние греки именовали «этическими добродетелями». античные мудрецы главными из этих добродетелей считали благоразумие, доброжелательность, мужество, справедливость. в иудаизме, христианстве, исламе высшие нравственные ценности связываются с верой в бога и ревностном почитании его. в качестве нравственных ценностей у всех народов почитаются честность, верность, уважение к старшим, трудолюбие, патриотизм. и хотя в жизни люди далеко не всегда проявляют подобные качества, но ценятся они людьми высоко, а те, кто ими , пользуются уважением. эти ценности, представляемые в их , абсолютно полном и совершенном выражении, выступают как этические идеалы. нравственные (моральные) регулятивы — это правила поведения, ориентированного на указанные ценности. нравственные регулятивы разнообразны. каждый индивид выбирает (осознанно или неосознанно) в пространстве культуры те из них, которые наиболее подходят для него. среди них могут быть и такие, которые не одобряются окружающими. но в каждой более или менее стабильной культуре имеется определенная система общепризнанных нравственных регулятивов, которые по традиции считаются обязательными для всех. такие регулятивы являются нормами морали. в ветхом завете перечисляются 10 таких норм — «заповедей божьих», записанных на скрижалях, которые были даны богом пророку моисею, когда он поднялся на синайскую гору ( « не убий », «не укради», «не прелюбодействуй» и нормами истинно христианского поведения являются 7 заповедей, которые указал иисус христос в нагорной проповеди: «не противься злому»; «просящему у тебя дай и от хотящего занять у тебя не отвращайся»; «любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас» и др. понятно, что нравственные ценности и идеалы, с одной стороны, и нравственные регулятивы и нормы, с другой, неразрывно связаны между собою. любая нравственная ценность предполагает наличие соответствующих регулятивов нацеленного на нее поведения. а любой нравственный регулятив подразумевает наличие ценности, на которую он направлен. если честность есть нравственная ценность, то отсюда вытекает регулятив: «будь честен». и наоборот, если человек в силу своего внутреннего убеждения следует регулятиву: «будь честен», то для него честность есть нравственная ценность. такая взаимосвязь нравственных ценностей и регулятивов во многих случаях делает ненужным их раздельное рассмотрение. говоря о честности, часто имеют в виду и честность как ценность, и регулятив, требующий быть честным. когда дело касается характеристик, равно относящихся как к нравственным ценностям и идеалам, так и к нравственным регулятивам и нормам, их обычно называют принципами нравственности (морали, этики). важнейшей особенностью нравственности является финальность нравственных ценностей и императивность нравственных регулятивов. это значит, что принципы нравственности самоценны. то есть на вопросы вроде: «для чего они нам нужны? », «зачем нам стремиться к нравственным ценностям? », «почему мы должны соблюдать нормы нравственности? » — нельзя ответить иначе, как признать, что цель, ради которой мы следуем нравственным принципам, состоит в том, чтобы следовать им. здесь нет тавтологии: просто следование нравственным принципам — это самоцель, т. е. высшая, финальная цель» и нет никаких других целей, которые мы хотели бы достичь, следуя им. они не являются средством достижения какой-либо вне их лежащей цели.

Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.

Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.

Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.

"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.

Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.

Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.

Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.

Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.

Объяснение: