Відгук на твір Гарбата Лесь Мартович ​

 Заканчивалась война. На улице цвела весна. Солдат Андрей Соколов, уроженец Воронежской губернии, вспоминая рассказывает о своей жизни. Как в гражданскую войну он был на стороне красных, а в голодном 22-ом работал на Кубани. Потом вернулся в родной Воронеж и был плотником, освоил профессию шофера. Женился на любимой девушке, воспитывал троих детей. Но, грянул роковой 1941-ый год и Андрея призвали в армию.    На фронте, работая шофером, возил боеприпасы на передовую. После взрыва авиабомбы его машина была разбита, а он сам был контужен и взят в плен. Пленных держали в полуразрушенной церкви. Так сложились обстоятельства, что Андрею пришлось убить другого пленного, хотевшего выдать немцам своего взводного командира. Война жестока, Андрей Соловьев попадает в концлагерь, мысль о побеге и здесь не оставляет его.    Ему удается сбежать, но его ловят. Несмотря на укусы, натравленных на него собак, ему удалось выжить. И снова тяжкий труд, голод, издевательства. В 1944 новый побег, захватив с собою немецкого офицера с документами, удалось попасть к своим. После лечения в госпитале, Андрей возвращается в родной Воронеж и узнает, что его семьи тут больше нет: жена и дочь погибли во время бомбежки, а сын Анатолий ушел на фронт. Радостное известие о капитуляции Германии для него было омрачено новость о смерти единственного сына Анатолия.    После демобилизации он больше не вернулся в родной Воронеж. Случайно, возле чайной в Урюпинске, Андрей встречает беспризорника. Грустные глазёнки Ванюшки не оставили его равнодушным. Зная, что у мальчика тоже никого нет, он решает быть теперь с ним вместе и стать для него отцом.

1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II
Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним.
Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях.
Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, яку вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.
У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання.
У їхніх маніфестах проголошувалося: "Настав час скинути з себе рабство... і помститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів".

За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка.
На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань - добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священиків, орендарів-євреїв.
Долю Умані вирішив Іван Гонта - сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.
Яків Швачка господарював ближче до російського кордону, в околицях Василькова та Білої Церкви. Він прославився між ватажками особливою жорстокістю. Головним пристанищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених ляхів, там їх судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих біля 700 душ.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.

До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати до полякам.

Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Російських підданих було відіслано на суд в Київ, польських – віддано польському начальству, що спричиняло лютий суд на місці, вбиваючи багато людей на смерть, або засуджуючи на різні люті муки.

Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру.

Наступних кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні.

Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів.