1. Охарактеризуй героя по его поступкам и словам. 2.Какая проблема поднимается в рассказе? Как Улан её решает? 3.Как бы ты решил эту проблему? (Рассказ "Два штрафных очка")

Вот лови

1)Чтобы показать внешний взгляд человека, замечающего лишь поверхностные детали, который не задумывается о сути вещей. Это своеобразный контраст с главой "Княжна Мери" (восприятие Максима Максимыча и истинные причины поступков Печорина)

2)Полифоническое построение романа дополняется разными повествованиями о Печорине, то есть главный герой характеризуется с разных позиций, включая и его исповедь, которую можно считать доминирующей.
Стремясь к наибольшей объективности и достоверности, Лермонтов поручает повествование трем рассказчикам: Максиму Максимычу («Бэла») , проезжему офицеру («Максим Максимыч» ) и Печорину («Журнал Печорина») . Однако Лермонтову было важно не только объективно показать Печорина, но и вызвать определенное отношение к нему. Поэтому такое большое значение приобретает изображение поступков действующих лиц и личности рассказчика.
Впервые мы узнаем о Печорине из повести «Бэла». Здесь дается внешний портрет главного героя, а также описываются его поступки, еще ничем не объясненные. Максим Максимыч-рассказчик — небогатый армейский офицер с начальным военным образованием, всю жизнь служивший вдали от людей высшего круга. И по образованию, и по складу ума, и по мировоззрению, и по положению в обществе Максим Максимыч противоположен Печорину. Он не может понять его странные, «необыкновенные» поступки: этот новый офицер был для него человеком с «большими странностями» , объяснить которые добродушный штабс-капитан не в состоянии. Поэтому Максим Максимыч и не пытается пересказывать рассуждения Печорина, а только фиксирует его поступки. И оттого, что об истории Бэлы и Печорина повествует человек простой, искренний и прямой, еще больше ощущается трагическая опустошенность героя, которого не может возродить даже самоотверженная любовь гордой и нежной Бэлы.
. 
 
«).

3)Повествование введется от лица главного героя.
Вообще Лермонтов не собирался включать в повесть эту главу. Однако, она является автобиографичной. Сам Лермонтов действительно проездом был в Тамани. Тогда это был маленький захолустный городок и ночью, когда приехал М. Ю. мест для ночлега не было, тогда его разместили на окраине, где он стал заигрывать с девушкой из таверны. Ну и дальше по тексту: ограбили и чуть не убили. 

4)Он был эгоистом, себялюбивым и "сухим", но в то же время имел незаурядный ум и проницательность. Сам он перед дуэлью говорит: «Одни скажут: он был добрый малый, другие — мерзавец. И то и другое будет ложно». «Княжна Мэри» демонстрирует нам истинную трагедию Печорина — свою необычайную энергию и высочайший умственный и духовный потенциал он тратил на пустяки, совсем не заботясь о других. Он дорожил только личной свободой и независимостью. Все основные вопросы романа — социальные, психологические и философские поднимаются именно в этой повести (вот почему она занимает центральное положение в романе) и плавно переходят в завершающую новеллу «Фаталист», где герой снова пытается решить важную загадку: в чём истинное предназначение человека, каков смысл бытия, какую роль в жизни человека играет свобода, судьба, вера. Становится понятно, что своим поведением Печорин во многом обязан отсутствию нравственных заповедей, выработанных верой в какую-то высшую идею.

5)Герой нашего времени» - это «история души человеческой», одной личности, воплотившей в своей неповторимой индивидуальности противоречия целого исторического периода. Печорин – единственный главный герой. Его единство в романе принципиально значимо. Освещены лишь отдельные эпизоды биографии Печорина; в предисловии к его журналу офицер – путешественник сообщает о толстой тетради, «где он рассказывает всю свою жизнь», но, в сущности, читатель и так получает представление о жизненном пути героя от детских лет до смерти. Это история тщетных попыток незаурядного человека реализовать себя, найти хоть какое-то удовлетворение своим потребностям, попыток, неизменно оборачивающихся страданиями и потерями для него и окружающих, история утраты им могучих жизненных сил и нелепой, неожиданной, но подготовленной всем рассказанным смерти от нечего делать, от его ненужности кому бы то ни было и себе самому.

Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.

Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.

Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.

"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.

Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.

Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.

Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.

Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.

Объяснение: