Жил-был один старик, которого все звали Копун Хлопотун, - такое уж у пего было имя. Он вечно копался и хлопотал над всякою вещью, желая извлечь из нее все, что только вообще можно, а нельзя было достигнуть этого простым путем - прибегал к колдовству.
Вот сидит он раз да смотрит через увеличительное стекло на каплю воды, взятой прямо из лужи. Батюшки мои, как эти зверюшки копошились и хлопотали тут! Их были тысячи, и все они прыгали, скакали, кусались, щипались и пожирали друг друга.
- Но ведь это отвратительно! - вскричал старый Копун Хлопотун. - Нельзя ли их как-нибудь умиротворить, ввести у них порядок, чтобы всякий знал свое место и свои права?
Думал-думал старик, а все ничего придумать не мог. Пришлось прибегнуть к колдовству.
- Надо их окрасить, чтобы они больше бросались в глаза! - сказал он и чуть капнул на них какою-то жидкостью, вроде красного вина; по это было не вино, а ведьмина кровь самого первого сорта. Все диковинные зверюшки вдруг приняли красноватый оттенок, и каплю воды можно было теперь принять за целый город, кишевший голыми дикарями.
- Что у тебя тут? - спросил старика другой колдун, без имени, - этим-то он как раз и отличался.
- А вот угадай! - отозвался Копун Хлопотун. - Угадаешь - я подарю тебе эту штуку. Но угадать не так-то легко, если не знаешь, в чем дело!
Колдун без имени поглядел в увеличительное Стекло. Право, перед ним был целый город, кишевший людьми, но все они бегали нагишом! Ужас что такое! А еще ужаснее было то, что они немилосердно толкались, щипались, кусались и рвали друг друга в клочья! Кто был внизу - непременно выбивался наверх, кто был наверху - попадал вниз.
- Гляди, гляди! Вон у того нога длиннее моей! Долой ее! А вот у этого крошечная шишка за ухом, крошечная, невинная шишка, но ему от нее больно, так пусть будет еще больнее!
И они кусали беднягу, рвали на части и пожирали за то, что у него была крошечная шишка. Смотрят кто-нибудь сидит себе смирно, как красная девица, никого не трогает, лишь бы и его не трогали, так нет, давай его тормошить, таскать, теребить, пока от него не останется и следа!
- Ужасно забавно! - сказал колдун без имени.
- Ну, а что это такое, по-твоему? Можешь угадать? - спросил Копун Хлопотун.
- Тут и угадывать нечего! Сразу видно! - отвечал тот. - Это Копенгаген или другой какой-нибудь большой город, они все ведь похожи один на другой!.. Это большой город!
- Это капля воды из лужи! - промолвил Копун Хлопотун.
НЕ ЗНАЮ ТО ИЛИ НЕТ :) ЕСЛИ ТО ТО НЕЗ :)
У невеликому кварталі Гриніч-Вілідж, де вулиці химерно переплуталися, а плата за помешкання була низькою, художники заснували колонію. Студія Сью та Джонсі розташовувалася нагорі триповерхового будинку. Вони оселилися тут у травні, а в листопаді в колонії почала лютувати пневмонія, забираючи десятки життів. Джонсі, мініатюрна й тендітна, також захворіла. Вона лежала непорушно і дивилася у вікно на глуху стіну сусіднього цегляного будинку. Одного ранку лікар сказав Сью, що для одужання Джонсі замало гарного лікування та догляду, необхідно, щоб вона сама захотіла одужати.
Сью робила тушшю малюнок для оповідання в журналі і раптом почула тихий шепіт Джонсі. Вона дивилася у вікно і лічила, скільки листків утрималося на старому плющі, який до половини заплів цегляну стіну. «Коли опаде останній листок, я помру»,— сказала вона. Сью вмовила хвору не дивитися у вікно, доки вона не закінчить малюнок, а для цього їй необхідно покликати старого Бермана позувати.
Художнику Берману було за шістдесят, він давно писав лише вивіски й рекламу, пив запоями, але стверджував, що іще створить свій шедевр. Коли Сью і Берман піднялися нагору, Джонсі дрімала. Вони опустили штору на її вікні й перейшли до іншої кімнати. Вони з острахом подивилися на старий плющ і мовчки обмінялися поглядами.
Наступного ранку Джонсі попросила підняти штору. Після нічної бурі на плющі залишився один листок. «Це останній,— сказала Джонсі.— Він упаде сьогодні, тоді помру і я». День минув, але листок продовжував триматися на гілці. Уночі знову йшов дощ, дув сильний вітер. Вранці листок все ще залишався на місці. Джонсі довго дивилася на нього, потім попросила у Сью трішки бульйону. За годину вона сказала: «Союзі, я сподіваюся коли-небудь написати фарбами Неаполітанську затоку». Удень лікар радо запевнив Сью, що шансів одужати у її подруги тепер значно більше, і додав, що мусить відвідати ще одного важкохворого - старого художника Бермана.
Наступного дня лікар констатував: «Небезпека минула. Ви перемогли». Тоді Сью вирішила розповісти все Джонсі: «Містер Берман помер сьогодні у лікарні від запалення легень. Він хворів усього тільки два дні. Вранці першого дня швейцар знайшов нещасного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомним. Черевики і весь його одяг промокли наскрізь і були холодними мов лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, зсунуту з місця, кілька покинутих пензлів і палітру з жовтою і зеленою фарбами. Поглянь у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він не тремтить і не ворушиться на вітрі? Так, мила, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок».
