Чем и как можно объяснить неудачу восставших и безрезультатность их действий

Александр Сергеевич Пушкин — замечательный писатель. В его творчестве действительно есть дружба и любовь. С произведениями Пушкина я начала знакомиться в детстве, когда была маленькой. Смотрела разные сказки, мультфильмы, слушала чтение взрослых. В школе мы стали подробней знакомиться с его творчеством. Мы учили наизусть многие стихотворения, такие, как: “Зимний вечер”, “К Чаадаеву”, “Я помню чудное мгновенье... ”, “На холмах Грузии” и другие.
Значительное место в лирике поэта занимают стихи, посвященные любви и дружбе. Пушкин был необычайно талантливым человеком. Среди его талантов есть особые: умение дружить и умение любить. Для Пушкина основной опорой в жизни были близкие друзья. Поэт ценил не только любовь, но и дружбу, был человеком очень общительным, жизнерадостным. Любовь и дружба для поэта неразделимы. Пушкин обладает пылкой душой. Его сердце любит оттого, что “не любить оно не может”.
Его “Дубровский”, “Капитанская дочка”, мне кажется, многим доставили хоть несколько приятных минут. А роман “Евгений Онегин” даже через много лет ни один человек не сможет забыть. Этот роман А. С. Пушкина легко читается, многие строки запоминаются.
Роман “Евгений Онегин” — самое крупное произведение Пушкина. Сам автор довольно часто высказывает свои мысли на страницах романа. Благодаря таланту, идеям Пушкина роман “Евгений Онегин”, на мой взгляд, является исторической ценностью.
Безусловно, основной темой в романе является любовь, дружба, судьба человека. Онегин — герой, обобщающий собой все, что поэт пытался сказать в ранних произведениях. Я считаю, герой романа — не выдумка автора, а вполне реальный человек, жизнь и судьба которого определена его личными качествами. Он устал от жизни, чувства его охладели:
Нет: рано чувства в нем остыли; Ему наскучил света шум.. . Друзья и дружба надоели.. . Но разлюбил он наконец И брань, и саблю, и свинец.
Онегин, несмотря на все, стоит на высоком уровне культуры и образованности того времени. Онегина не удовлетворяет та жизнь, которую он ведет, “науки страсти нежной” больше не прельщают его. Героя мучает пустота жизни, он разочарован в ней:

С душою, полной сожалений,
И, опершися на гранит,
Стоял задумчиво Евгений,
Как описал себя пиит.

Евгений Онегин — человек с душой старика, с потухшими чувствами. Пушкин пишет о своем герое:

Убив на поединке друга,
Дожив без цели, без трудов
До двадцати шести годов,
Томясь в бездействии досуга
Без службы, без жены, без дел,
Ничем заняться не умел.

Однако, несмотря на это, он человек мыслящий, независимый, но, в отличие от грибоедовского Чацкого, ему не свойственны романтические чувства. Герой не пытается добиться больших изменений, он лишь “задыхается в своей среде”. Автор подчеркивает, что его герой к возрождению, это не совсем потухший человек, в нем еще кипят силы жизни. Сердце и душа Онегина еще не омертвели, они открыты для настоящей, чистой любви.
Совершенно другим Пушкин представляет Ленского. В отличие от Онегина, Ленский живет сердцем, в нем преобладают чувства.

Негодованье, сожаленье,
Ко благу чистая любовь
И славы сладкое мученье
В нем рано волновали кровь.

Если Онегин сомневается, то Ленский свято верит в людей, в добро, в настоящую любовь.
И, конечно же, Пушкин подчеркивает различия между Онегиным и Ленским:

Они сошлись.
Волна и камень,
Стихи и проза, лед и пламень
Не столь различны меж собой.

Однако, на мой взгляд, их сближает понимание личности человека, образование. Их дуэль явилась следствием тех предрассудков, которые имели место в обществе того времени. Онегин не смог пойти наперекор обычаям и отказаться от дуэли. Наверное, конфликт, возникший между ним и Ленским, мог бы быть улажен, если бы не секундант. К сожалению, Ленский стал жертвой не конфликта, а глупых предрассудков.
Пушкин относится к Ленскому с симпатией, сочувствием.

Образ героя новели Матео Фальконе став початком тривалих роздумів письменника над природою людської особистості, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне. Небагатьма, але правдивими рисами змальований портрет і характер Матео - прямого, мужнього чоловіка, який не звик вагатися при виконанні того, що він вважав за свій обов'язок. Він утілив у собі певний корсиканський ідеал честі, де зрада - це найбільша смертельна образа: "Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелося б повторювати". Саме те, що його син, "продовжувач роду," на якого Матео покладав усі свої надії, став першим у їхній родині зрадником, і привело до жахливого вчинку.

Образ Матео не завершив художніх шукань Меріме. Ці пошуки тривали і віднайшли свій вияв ще в одній неперевершеній новелі П. Меріме - "Федеріго". Сюжет дуже простий і цікавий. Жив колись молодий дворянин Федеріго, красивий, стрункий, він полюбляв гру, вино і жінок, особливо гру. Герой ніколи не сповідався. Одного разу Федеріго виграв у 12 юнаків із багатих родин, але швидко спустив свій виграш, і у нього залишився лише один замок за кавказькими схилами. Там він самотньо прожив 3 роки: вдень займався мисливством, а ввечері грав у азартні ігри.

Меріме покав своїх героїв у таких життєвих зіткненнях, коли вони мали вирішити для себе питання величезної ваги - чи зберегти життя, знехтувавши совістю, честю, особистими моральними принципами, чи залишитися вірним цим принципам, але загинути. Героїчне начало в сильних характерах, які приваблювали письменника, полягало саме в тому, що перемога залишалася за моральними принципами.

Образ героя новели Матео Фальконе став початком тривалих роздумів письменника над природою людської особистості, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне. Небагатьма, але правдивими рисами змальований портрет і характер Матео - прямого, мужнього чоловіка, який не звик вагатися при виконанні того, що він вважав за свій обов'язок. Він утілив у собі певний корсиканський ідеал честі, де зрада - це найбільша смертельна образа: "Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелося б повторювати". Саме те, що його син, "продовжувач роду," на якого Матео покладав усі свої надії, став першим у їхній родині зрадником, і привело до жахливого вчинку.

новелі П. Меріме - "Федеріго". Сюжет дуже простий і цікавий. Жив колись молодий дворянин Федеріго, красивий, стрункий, він полюбляв гру, вино і жінок, особливо гру. Герой ніколи не сповідався. Одного разу Федеріго виграв у 12 юнаків із багатих родин, але швидко спустив свій виграш, і у нього залишився лише один замок за кавказькими схилами. Там він самотньо прожив 3 роки: вдень займався мисливством, а ввечері грав у азартні ігри.

Одного разу до нього на ніч попросився Ісус Христос з 12 апостолами. Федеріго прийняв їх, але вибачився, що не приховав їх належним чином. Він наказав орендатору зарізати останню козу і засмажити її.

Це фантастична новела, яка побудована на казковій фольклорній основі, і відбила прагнення Меріме шукати сенс буття поза буржуазною буденністю. Мальовнича, з характерною прискореністю дії, новела сприймалася як народно-казкова оповідь, як жива розмовна форма.

Потяг письменника до героїчного начала, сильних характерів відчутний у новелі "Таманго", де автор розкритикував таке ганебне явище як работоргівля, виступив проти рабства взагалі. Проте основна тема твору - не викриття работоргівлі, а розкриття характеру Таманго.

У цьому образі відбилися подальші роздуми Меріме над людською природою, а особливо - конфлікт високого, героїчного і ницого начал. Добрі і злі якості героя тут не приховано, а виразно оголено. Він владолюбний, жорстокий, лютий і деспотичний. Таманго торгував своїми одноплемінцями. Але йому властиві й суттєві людські риси, які виявилися в нездоланному прагненні героя до волі, його гордості й витримці, що він проявив під час випробувань.

Неосвічений розум дикуна виявився здатним на швидкі й правильні рішення, на тонкий розрахунок, коли Таманго підняв бунт на кораблі. Злий дикунський звичай не заглушив у ньому справжнього почуття кохання, коли він, забувши про обережність, наздоганяє корабель, котрий відвозив його дружину, або коли, майже вмираючи в човні з голоду, ділився з жінкою останнім сухарем. Отже, у дикості Таманго - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення.

.❤❤❤