Лонгфелло народився в родині адвоката, його готували до юридичної кар'єри. Але вже в коледжі він захопився вивченням нових європейських мов і поезією. Закінчивши курс у 1825 році, він здійснив подорож до Європи, де провів три роки. Юнак слухав лекції в Геттінгензькому університеті, відвідав Італію, Іспанію, Францію, Англію, Голландію, Швейцарію. Після повернення Лонгфелло почав викладати іноземні мови у тому ж коледжі, у котрому навчався. Близько двадцятьох років (1835— 1854) Лонгфелло був професором кафедри європейських мов Гарвардського університету, а після цього повністю присвятив себе літературній творчості. Коло його науково-літературних інтересів було досить широким і різноманітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, подорожні нариси, складав поетичні антології, займався перекладами.
У 1855 році Лонгфелло закінчив роботу над найвизначнішою працею свого життя "Піснею про Гайявату". Ця епічна поема створена на ґрунті пам'яток індіанського фольклору. Поет зібрав і опрацював пісні й легенди, котрі існували серед північноамериканських індіанців, і розповідали про життя, подвиги, боротьбу народного героя — легендарного богатиря Гайявати. Поет розповідає про його дивовижне народження та його величне життя в ім'я щастя свого народу, котрий прагне йти шляхом добра й правди. Гайявата — особа історична. Він жив у XV сторіччі, походив з племені ірокезів, потім став одним з вождів індіанського народу. У фольклорних оповідях Гайявата наділений рисами казкового героя. Тому і в інтерпретації Лонгфелло історія Гайявати стає поетичною легендою, чарівною казкою, у котрій фантастичний вимисел переплітається з народною мудрістю. Герой поеми — особа незвичайна: автор наділив його чудесною силою, незвичайним розумом і відвагою. Всі свої сили він віддає на благо свого народу — в цьому й полягає образ суто народного героя. Гайявата навчає індіанців необхідним речам у їхньому житті: майстерності полювання і землеробства, він винаходить писемність, відкриває таємниці лікарського мистецтва. Він вивчає таємниці природи, розуміє голоси звірів і птахів, уміє слухати шум вітру, дзюрчання річки. Поряд з цим у поемі відтворені прекрасні картини природи Північної Америки, змальовано побут індіанських племен іб їхнього життя. З великою достовірністю змальовано одіж, зброю, прикраси, що дає змогу відтворити колорит індіанського життя, відчути правдоподібність. Образи героїв опоетизовані автором: це відважний і ніжний Чайбайабос, простодушний і сміливий Квазінд, струнка й гнучка Венона, прекрасна Нокоміс. Усі вони енергійні й відважні люди, котрі прагнуть до щастя і хочуть досягти'його. У заключній частині поеми Гайявата закликає своїх співвітчизників жити у дружбі з білими й прислухатися до їх мудрих порад. Фінал пісні пронизаний настроями всепрощення.
Уперше наш читач зміг познайомитися з образом Гайявати в перекладі Буніна, згодом його перекладали відомі поети А. Майков, К. Бальмонт, К. Чуковський.
Перша половина 50-х років становить вершину в історії американського романтизму; романтичний рух зайняв три десятиріччя, а потім пережив смугу глибокого занепаду, залишивши нащадкам багатий художній і філософський спадок.
Объяснение:
Мой Пушкин сочинение
С Пушкиным мы все знакомимся ещё в раннем детстве. И это знакомство продолжается всю сознательную жизнь. Пушкин - мой любимый поэт. У него лёгкий слог и стихи легко запоминаются. У моей мамы была большая книга произведений Пушкина. Это был подарок, и она им очень дорожила. Оттуда она мне по вечерам читала стихи.
Первыми произведениями, с которыми я познакомилась, были « Сказка о попе и его работнике Балде» и «Сказка о золотом петушке». Потом был «Конёк-горбунок». « Сказку о царе Салтане» я местами знаю наизусть. А когда её экранизировали и показали по телевидению, я хотела быль похожей на царевну-лебедь.
Мой Пушкин был знаком с декабристами и только по чистой случайности не вышел с ними на Сенатскую площадь тем морозным утром 14 декабря 1825 года. Он потом писал им в далёкую заснеженную Сибирь «…во глубине сибирских руд …не пропадёт ваш скорбный труд и дум великое стремление…взойдёт она, звезда пленительного счастья…». Мой Пушкин любил русскую природу, и мог одной меткой фразой «…в багрец и золото одетые леса…» так её описать, что точнее метафоры подобрать не возможно. Он не любил лето с его жарой, комарами и мухами. Осень была его любимое время года. Вот поэтому он так красиво и описывает осеннюю природу.
Мой Пушкин любил прекрасных русских женщин, посвящал им свои стихотворения. « Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолётное ведение, как гений чистой красоты…»Хотела бы я получить такой комплимент от представителя мужского пола. Он очень любил и трепетно относился к своей няне - Арине Родионовне. Называл её ласково «…подруга дней моих суровых, старушка дряхлая моя…» Он был настоящий мужчина - вступился за честь красавицы - жены. Не побоялся драться на дуэли с отпетым дуэлянтом Дантесом. Вот как раз и сказочная поэма «Руслан и Людмила» о том, каким должен быть настоящий мужчина. А морское побережье с вековым дубом, цепью и очень учёным котом, рассказывающим сказки и поющим песни, так и наводит на мысль, что мужчина, как кот. Посадишь на «короткий поводок» - он таких сказок насочиняет, только успевай записывать. И что летал по воздуху за три моря, и что девицу от карлика . Лишь бы только отпустила его на свободу. Как говорится, сказка может и не правда, но надо уметь читать между строк.
Больше всего мне нравится его роман в стихах «Евгений Онегин». И тут всё про мужчин и женщин. Мораль такова - любите друг друга, не проходите мимо своей судьбы, а то потом будет поздно
Источник: Сочинение на тему Мой Пушкин
