Характеристика героя произведения. Влияние учителя на формирование детского характера. Чувство юмора как одно из ценных качеств человека
I. Характеристика героя произведения
Проверка домашнего задания
По составленным дома цитатным планам предложим двум ученикам рассказать о товарищах главного героя рассказа Ф. Искандера «Тринадцатый подвиг Геракла» . Третий ученик напишет план на доске.
Автор рассказывает о нескольких одноклассниках главного героя. Это Сахаров, Шурик Авдеенко и Алик Комаров.
Сахаров — отличник. Даже во время смеха он старается не перестать быть отличником. Рассказчик говорит о нем так:
«— Правильный, — кивает он мне головой с такой противной уверенностью на умном, добросовестном лице, что я его в ту же минуту возненавидел за благополучие» .
Шурик Авдеенко учится плохо. Когда учитель смеется над ним, называя «черным лебедем» , Авдеенко «сидит, яростно наклонившись над тетрадью, показывая мощные усилия ума и воли, брошенные на решение задачи» . У него угрюмое загорелое лицо, он длинный и нескладный. Шурик даже не радуется, когда ему наконец делают укол. Рассказчик называет его «самым мрачным человеком нашего класса» .
Больше всех укола боится Алик Комаров. Алика на самом деле зовут Адольф, но началась война, мальчика стали дразнить, и он на тетради написал «Алик» . Он «тихий и скромный ученик» . Рассказчик говорит о нем: «Он сидел над своей раскрытой тетрадью, опрятный, худой и тихий, и оттого, что руки его лежали на промокашке, он казался еще тише. У него была такая дурацкая привычка — держать руки на промокашке, от которой я его никак не мог отучить» . Во время того, как Алику делают укол, у него на лице выступают веснушки. Он рыжеватый, и рассказчик думает о том, что мальчика, наверное, дразнили бы рыжим, если бы в классе не было настоящего рыжего.
Каждый герой этого рассказа запоминается надолго, потому что автор выделяет главные, основные черты внешности и характера героя, и делает на них акцент, подчеркивая несколько раз угрюмость Авдеенко, благополучие Сахарова и скромность и незаметность Алика.
— Каким вы представляете главного героя?
Главный герой рассказа — это сам рассказчик, поэтому в тексте нет его портрета. Ученики могут сами вообразить его внешность и рассказать о качествах характера и увлечениях героя
Відповідь:
Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами с У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Пояснення:
