Які персонажи з твору Шандровський соляний колодязь

Задуманий в 1931 році, фільм «Південний поштовий» почав зніматися в 1936-му режисером П'єром Байон за сценарієм автора. Сент-Екзюпері не обмежився написанням сценарію, він вникав у кожну деталь зйомок. Прем'єра фільму відбулася в Париж в березні 1937 року. Випереджало показ це невелике вступне слово, написане Сент-Екзюпері не без гіркоти. Кілька місяців тому ви могли прочитати в газетах таке оголошення: «Для пасажирів відкрилася повітряна лінія Касабланка - Дакар». Ви ковзнули очима далі і без особливої ​​цікавості дізналися, що кожну педелю певне число чиновників, туристів і комерсантів піднімаються в Тулузі на борт сучасною тримоторний літака і після зупинки в Марокко здійснюють нічний переліт до Сенегалу. Сенегал тепер відділений від Франції лише двадцятьма годинами дрімоти. Пасажир не бере тепер в небезпечному пригоді. Літак, який літає за розкладом, оснащений шкіряними кріслами, полірованими панелями, перестав бути для пасажира можливістю пізнавати, а перетворився в продовження комерційного офісу. Приміщення, де пасажиру розхвалювали зручність подорожі, повідомляли розклад, виписували квиток, і салоп літака, де ця подорож стала реальністю, здаються йому абсолютно однаковими, органічно перетікають одне в інше. Пасажир не відчуває тепер і того, що подорож його залежить від абсолютно різних людей - люб'язних торговців, які його спокушають, і льотчиків, які відповідають за нього серед зірок. Така ціна успіху. Коли механізм налагоджений, він стає непомітним. Чи не видно техніка, але зникла і поезія. На борту «Нормандії» з Гавpa можна долетіти до Нью-Йорка і не помітити океану, механіків, зірок ... Фільм, який ви побачите, нагадує про часи, коли людське дерзання ще не було так вдало закамуфльований. Ми налагоджували цей механізм, ми прокладали повітряні дороги, і кожен політ для нас ставав знайомством, раз від разу ближчим, з новим невідомим світом. Вилетівши з Дакара, першу зупинку ми робили в Нуакшоті. Маленький форт, загублений в пісках, був схожий на рятівний ілот посеред океану. Цим фортом ми й почали нашу фільм. А потім ще посадка, ще, і ми здолали небезпечну пустелю. Ось вони, наші зупинки: Порт-Етьєн, Вілла Сиснерос, Кап-Джуба ... Ні, не химерні чотки звучних назв. Нам загрожувала смертельна небезпека, і ми крок за кроком до одужання. Як тільки незадовго до Агадира ми помічали перші оброблені поля, першу зелень марокканського півдня, ми розуміли - ми здорові.

Объяснение:

Герой понимает, что долгие годы был в плену «книжного наваждения», а в это время «поле, усадьба, деревня, мужики, лошади, мухи, шмели, птицы, облака — все жило своей собственной, настоящей жизнью». Довольно часто в литературе встречается такая антитеза выдуманного и реального, книжного и настоящего мира. Однако при подобном противопоставлении герой должен совершить для себя выбор, подчас очень мучительный, между двумя этими мирами.Герой же рассказа Бунина этот выбор сделал уже давно. Да, есть те, кто счастлив, что просто живет на свете, то есть «совершает нечто самое непостижимое в мире». Жизнь — это великое чудо. В ней все устроено очень мудро. Есть мужик, который копает землю и сажает растения, чтобы они плодоносили или, как в данном произведении, служили памятью о безвременно ушедших, ведь мужик возвращается с погоста, где посадил куст жасмина «на своей девочке», очевидно, на могиле рано умершей дочери.Есть в жизни и те, кому суждено изменить жизнь целого государства, как сделал это Владимир Ильич Ленин, в год смерти которого — в 1924 году — был написан этот рассказ Буниным, давно покинувшим Советскую Россию, чтобы не оставаться в стране победившего социализма.Да, жизнь многообразна в своих проявлениях, и здорово, что каждый, живущий на этой земле чувствовать «что-то необыкновенно простое и в то же время необыкновенно сложное, то глубокое, чудесное, невыразимое, что есть в жизни и во мне самом». Конечно, герой понимает, что обо всем этом не напишут никогда в книгах как следует. Ведь невозможно передать точно жизнь поля, усадьбы, деревни, мужиков, лошадей, шмелей, птиц, облаков — всего того, что окружало самого писателя и его героя.Но каждое мгновение, прожитое человеком, неповторимо, а позже трудно испытать вновь нечто подобное. Именно искусство разными музыкой, живописью, словом — позволяет запечатлеть это мгновение, чтобы суметь передать, объяснить живущим после нас, что же это такое. Поэтому Бог мудро поступил, когда создал композиторов, художников, писателей — тех, для кого «вечная мука — вечно молчать, не говорить как раз о том, что есть истинно твоё и единственно настоящее«, что требовало«выражения, то есть следа, воплощения и сохранения хотя бы в слове».Наверное, это и есть призвание — то, к чему призвал тебя Всевышний. Судьба многих поэтов и писателей была предопределена не ими. Ведь не случайно Бунин упоминает таких героев, как Гамлет и Чацкий, Печорин и Гретхен. Эти образы тоже когда-то мучили своих создателей, до тех пор пока не остались на бумаге уже навсегда.Такое размышление о значимости своего дела чаще посещает людей уже в зрелом возрасте, когда есть, на что оглянуться, и оценить, что уже сделано. Недаром Именно в последние годы И. С. Тургенев написал свои замечательные «Стихотворения в прозе», полные философских размышлений о жизни и вечности, любви и смерти. Возможно, рассказ «Книга» тоже можно считать подобного рода произведением. В нем нет сюжета, зато ярко выражена вечная мука творца, который не может не высказать своих чувств.