Уездный лекарь
Составить план рассказа
Дать краткую аннотацию к произведению

Олександр Олесь цікаві факти Олександр Олесь, справжнє ім’я якого Олександр Кандиба народився 5 грудня 1878 року на Сумщині в селянсько-чумацькій сім’ї. З малечку він був дуже здібним і людяним хлопчиком. В 4 роки вже навчився читати, відбулося його перше знайомство з творами Т. Шевченка. Коли йому було 11 років його батько втопився в ставку і він залишися з мамою і двома сестрами. В 1893 році він вступає до хліборобської школи, але жаги до знань не мав. Вчився аби закінчити. Саме в цій школі відбувся його творчий дебют – у рукописних журналах з’являються його перші вірші «Комета» та «Первоцвіт». Після школи стає слухачем вільних та безкоштовних курсів Харківського ветеринарного інституту і паралельно працює на скотобійні «Дарниця». Високу оцінку за свої твори він отримав від першої у царській Росії жінки-професора Олександри Єфименко, що спонукало його творити далі. Визначною подією у його житті стала поїздка до Полтави на відкриття пам’ятника Котляревському у 1903 році. Саме там він знайомиться та заводить хороші товариські відносини з Л. Українкою, Б. Грінченком, М. Коцюбинським. Знайомство з велетнями українського слова спонукало його перейти на написання творів тільки українською. В тому ж році він знайомиться зі своєю дружиною Вірою Свадковською, яка подарувала йому сина Олега Ольжича та вперше підписує твори Олесь. В 1905 році в альманасі «Багаття» вперше публікуються його твори. Заводить міцну дружбу з О.Кобилянською та В. Гнатюком, знайомиться з І. Франком та П. Тичиною. Останній вважав Олеся своїм вчителем і наставником і навіть свою першу збірку посвятив Олександру Олесю. Після Жовтневої революції 1917 року змушений емігрувати, залишивши дружину і сина в Україні. Там він пише свої найкращі твори «Минуле України в піснях» та «Земля обітована». Віра Свадковська, залишився в Україні, ледве зводить кінці з кінцями, викладаючи в університеті. Син Олег в свої 22 роки стає наймолодшим доктором археології, але не зміг розділити радість з батьком, який проживав у Чехії. Коли розпочалась Друга світова війна, син Олександра Олеся стає учасником руху Опору. В 1944 році нацисти його схоплюють і закатовують у концтаборі Заксенгаузен. Перебуваючи в еміграції до кінця свого життя, поет вивчає чеську, французьку та німецьку мови. Листуючись з дружиною, він переконує її вивчати українську мову, висилає з-за кордону словники та збірники, написані українською. Між ними збереглися теплі відносини, хоча називали один одного вони лише на «Ви». Помер Олесь в Празі в 1944 році.

В романе «герой нашего времени» Лермонтов поставил своей задачей всесторонне и многогранно раскрыть личность современника, показать портрет «героя времени», «составленный из всего нашего поколения, в полном их развитии, как сказал автор в предисловии к роману. Все сюжетные линии сведены к центральному образу: Печорин и Грушницкий, Печорин и Вернер, Печорин и Вулич, Печорин и Максим Максимыч, Печорин и горцы, Печорин и контрабандисты, Печорин и «водяное общество». При этом особую линию представляют любовные сюжеты, присутствующие почти в каждой из частей романа. Ведь одна из главных особенностей современника, по мнению Лермонтова, это «преждевременная старость души», при которой «…царствует в душе какой-то холод тайный, / Когда огонь кипит в крови». Таков и Печорин: он не любить беззаветно и преданно, эгоизм губит самые лучшие и добрые его чувства. Именно это проявляется в его взаимоотношениях со всеми героинями романа – Бэлой, Верой и, конечно же, княжной Мери.

История о том, как Печорин добивается расположения и любви этой девушки, составляет сюжетную основу части «Княжна Мери». Именно здесь с глубоким психологизмом Лермонтов показывает тайные мотивы поступков Печорина, который стремится всегда и во всем властвовать, сохраняя собственную свободу. Людей он делает игрушками в своих руках, заставляя играть по своим правилам. А в результате – разбитые сердца, страдания и гибель тех, кто встретился на его пути. Он и правда подобен «палачу в пятом акте трагедии». Именно такова его роль в судьбе Мери. Девушка, принадлежащая, как и Печорин, высшему свету, княжна Мери впитала в себя с детства многое из морали и нравов ее окружения. Она красива, горда, неприступна, но в то же время любит поклонение и внимание к себе. Порой, она кажется избалованной и капризной, а потому разработанный Печорин план ее «соблазнения» поначалу не вызывает у читателя сильного осуждения.

Но мы замечаем и другие качества Мери, прячущиеся за внешностью светской красавицы. Она внимательна к Грушницкому, которого считает бедным, страдающим молодым человеком. Она не выносит показного бахвальства и пошлости офицеров, составляющих «водяное общество». Княжна Мери проявляет сильный характер, когда Печорин начинает осуществлять свой «план» завоевания ее сердца. Но вот беда – Печорин признается, что не любит «женщин с характером». Он делает все, чтобы сломать их, покорить себе. И, к сожалению, Мери пала его жертвой, как и другие. Виновна ли она в этом? Для того чтобы понять это, надо посмотреть, на чем «играет» Печорин, завоевывая ее расположение. Ключевая сцена – это беседа Печорина с Мери на прогулке у провала. «Приняв глубоко тронутый вид», герой «исповедуется» перед неопытной девушкой. Он рассказывает ей о том, как все с детства видели в нем пороки, и в результате он стал «нравственным калекой». Конечно, частица правды есть в этих словах. Но главная задача Печорина – вызвать сочувствие девушки. И действительно, ее добрая душа тронута этим рассказам, а в результате – она полюбила Печорина за его «страдания». И чувство это оказалось глубоко и серьезно, без грани кокетства и самолюбования. А Печорин – он достиг своей цели: «…Ведь есть необъятное наслаждение в обладании молодой, едва распустившейся души!» - цинично замечает герой. Последняя сцена объяснения Печорина и Мери вызывает острое сочувствие к несчастной девушке. Даже самому Печорину «стало жаль ее». Но приговор беспощаден, карты раскрыты: герой объявляет, что лишь смеялся над ней. И княжне остается только страдать и ненавидеть его, а читателю – размышлять о том, каким жестоким может быть человек, поглощенный эгоизмом и жаждой достичь своих целей, невзирая ни на что.