Рассказ «Аристократка» написан Михаилом Зощенко в 1923 году. Это было послереволюционное время в России. Только кончилась гражданская война, в России царила разруха и голод. Бывшие аристократы, интеллигенты, просто культурные и образованные люди стали немногочисленными и незаметными на фоне всплывшей на поверхность новой социальной прослойки – обывателей. Это люди невоспитанные, необразованные, примитивные, с убогой моралью. Обыватель характерен тем, что живет мелкими личными интересами, но не осознает своей пошлости, хамства и глупости, а наоборот, «как кавалер и у власти» и «лицо официальное» выставляет их напоказ.
В рассказе писатель очень тонко отмечает и обобщает признаки этого времени. Чем же отличались люди этого времени? Что в них было характерно?
Возьмем, например, речь главного героя. Никогда раньше приличный человек не выразился бы так, как выражается Григорий Иванович: «…не люблю баб, которые в шляпках», «…и не баба вовсе, а гладкое место», «стоит этакая фря», «как у вас, гражданка, в смысле порчи водопровода и уборной», «волочусь, что щука», ну и знаменитое «Ложи,— говорю,— взад!».
Речь «аристократки» так же убога: «Аж голова закрутилась», «мы привыкшие», «Довольно свинство с вашей стороны. Которые без денег — не ездют с дамами».
Или еще приметы времени: золотой зуб у «дамы», фильдекосовые чулочки, давно умершее слово «комячейка» (кто не знает – это коммунистическая ячейка). А чего стоит дамы «скушать» за один раз четыре пирожных! Это также очень тонко выраженная автором примета времени – скудного и голодного, когда пирожные недоступны и чрезвычайно дороги. Еще и удивительно, что у Григория Ивановича на них хватило денег. Да и не так уж он плох, по крайней мере, не жадный, сам предложил пирожными угоститься.
Вот так я могу прокомментировать рассказ М.Зощенко "Аристократка".
Відповідь:
П'єса пронизана почуттям віри в Людину, яка, завдяки своїм численним науково-технічним, а головне — душевним здобуткам (пізнанню істинних Радощів і Блаженств) стає володарем світу рослин, тварин, речей та навіть стихій[1]. Подорож дітей символізує мандри у нескінченних глибинах свого «я», яке впливає на два сутнісні начала — Світло й Темряву.
Символіка в цьому творі набуває казкового, гуманістичного забарвлення. Чітко простежуються оптимістичні тенденції – віра в майбутнє, у науковий прогрес, кращу долю людиниОсобливістю п'єси є двоплановість її сюжету: реальне у творі співіснує з казковим. Елементи двох сюжетів є дотичними. Таке явище, не надто ускладнюючи загальне розуміння твору, є досить складним у деяких моментах літературного аналізу.
Експозицію першого сюжету – реального – становить опис будиночку дроворуба та знайомство з персонажами – хлопчиком Тільтілем і дівчинкою Мітіль, умовами їхнього життя. Дія відбувається у Різдвяний вечір, але СантаКлаус не принесе їм подарунків, бо їхня мати «не встигла піти за ним у місто». «...Сьогодні вночі він прийде до багатих дітей», – зауважує Тільтіль. У цьому випадку ігаємо реальність життя без будь-яких символів. Це життя в бідності. Найбільше Мітіль дивує не краса ялинки, яку вони бачать у вікні будинку багатіїв, а той факт, що багаті діти не голодні. Але Тільтіль знаходить по-дитячому логічне пояснення цієї причини: «бо вони можуть їсти, коли захочуть...».
Зав'язкою реального плану є поява старої сусідки і її розповідь про хвору онуку. Надалі до зав'язки реальної картини приєднується експозиція казки, яку становить чарівне перетворення старої сусідки Берленго на фею Берюліну. Пояснення феєю «справжнього» стану деяких речей («справжнього», за філософією автора, власне, ідей М. Метерлінка про приховану дійсність), є зав'язкою казки і становить ідейну основу твору. Поява Душ Тварин, Предметів і Станів і відбуття персонажів у потойбіччя завершують казкову зав'язку. Обидві експозиції і зав'язки знаходяться в межах першої картини першої дії.
