Анализ стихотворения Лермонтова "Родина" Сам план анализа я прикрепил

В пьесе много действующих лиц. Но главным из них является Катерина. Образ этой женщины не только самый сложный, он резко отличается от всех других. Недаром критик назвал ее “лучом света в темном царстве”. Чем же так отличается Катерина от других жителей этого царства? В этом мире нет свободных людей! Ни самодуры, ни их жертвы такими не являются. Здесь можно обманывать, как Варвара, но жить по правде и совести, не кривя душой, нельзя. Хотя Катерина воспитывалась в купеческой семье, дома она “жила, ни об чем не тужила, точно птичка на воле”. Но после замужества эта свободная натура попала в железную клетку самодурства свекрови. В доме Катерины всегда было много странниц и богомолок, рассказы которых (да и вся обстановка в доме) сделали ее очень религиозной, искренне верящей в заповеди церкви. Неудивительно, что свою любовь к Борису она воспринимает как тяжкий грех. Но Катерина в религии — “поэт” (по выражению горьковского героя). Она наделена ярким воображением, она мечтательна и эмоциональна. Слушая различные истории, она как бы видит их наяву. Ей часто снились райские сады и птицы, а когда она входила в церковь, то видела ангелов. Даже речь ее музыкальна и напевна, напоминающая народные сказания и песни. Однако религия, замкнутая жизнь, отсутствие выхода для ее незаурядной натуры пробуждению в Катерине нездоровой чувствительности. Поэтому во время грозы, услышав проклятья полоумной барыни, она стала молиться. Когда же она увидела на стене рисунок “геенны огненной”, ее нервы не выдержали, и она призналась Тихону в своей любви к Борису. Ее религиозность даже как-то оттеняет такие черты, как стремление к независимости и правде, смелость и решительность. Самодур Дикой и вечно попрекающая родных Кабаниха вообще не понять других людей. В сравнении с ними или с бесхарактерным Тихоном, лишь иногда позволяющим себе загулять на несколько дней, с ее возлюбленным Борисом, не оценить истинную любовь, Катерина становится особенно привлекательной. Она не хочет и не может обманывать и прямо заявляет: “Обманывать-то я не умею; скрыть-то я ничего не могу!” Любовь к Борису — это все для Катерины: тоска по воле, мечты о настоящей жизни. И во имя этой любви она вступает в неравный поединок с “темным царством”. Она не воспринимает свой протест как возмущение против целой системы, даже не задумывается об этом. Но так устроено “темное царство”, что любое проявление независимости, самостоятельности, достоинства личности воспринимается им как смертельный грех, как восстание против их основ господства самодуров. Именно поэтому пьеса заканчивается смертью героини: ведь она не только одинока, но и раздвоена внутренним сознанием своего “греха”. Гибель такой женщины — это не крик отчаяния. Нет, это нравственная победа над “темным царством”, сковывающим свободу, волю, разум. Самоубийство, по учению церкви, непрощаемый грех. Но Катерина уже не боится этого. Полюбив, она заявляет Борису: “Коли я для тебя греха не побоялась, побоюсь ли я людского суда”. А последними ее словами были: “Друг мой! Радость моя! Прощай!”

Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття. 
Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість. 
Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя. 
Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та до тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", - каже Дон Кіхот. 
Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Пансу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити золотий вік лицарства. 
Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.