Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.
Л. Костенко
Чарівний світ дитинства... Незабутня пора життя людини. Світ, у якому існують казка й бувальщина, світ, у якому завдяки батькам ми завжди почуваємо себе захищеними, сміливо будуємо найвідчайдушніші плани й у мріях переносимося у найдальші краї. І навіть ставши дорослими, ми, якщо нам погано, повертаємося думкою у дитинство. Там завжди нас чекають радість, світлі надії, віра в те, що все на світі можливе. Існує там і чарівна крамниця, створена уявою великого письменника Герберта Веллса.
Світ дитинства — світ казки. Я сміливо відкриваю двері у казку і потрапляю в цю чудову чарівну крамницю. І що за дива починаються довкола мене! Ввічливо киває мені головою, як давній знайомий, поважний іграшковий тигр, невідомо звідки з'являються найрізноманітніші кришталеві кульки і чарівний капелюх. А на підлозі — дивовижні чарівні дзеркала, що можуть звужувати й видовжувати предмет, збільшувати й зменшувати його. Пройшовши далі в крамницю, я бачу, як переді мною з'являється раптом незвичайний, схожий на фокусника, продавець, який повідомляє, що всі товари, які тут є, добуваються чарівним шляхом. І говорить, що потрапити в цю незвичайну чарівну крамницю можуть лише гарні й слухняні діти. Далі продавець починає витрушувати з капелюха яйця, мармурову кульку, годинник. Дива та й годі! Цікавим там був і коник-гойдалка, і чарівний іграшковий меч. А якими чудовими були чарівні олов'яні солдатики, які крокували, наче справжні! А ще там були справжнісінькі живі кролик із голубом
Объяснение:
Свое стихотворение Николай Заблоцкий начинает со строчки «Я воспитан природой суровой», тем самым подчеркивая, что именно на чужбине, в далекой северной стороне, где 9 месяцев в году царит зима, он научился жить в гармонии с окружающим миром. Поэтому автор отмечает, что ему не нужны яркость красок и благоухание цветочных ароматов. Достаточно увидеть «одуванчика шарик пуховый» или же «подорожника твердый клинок», чтобы ощутить то особое волнение, которое испытываешь при встрече с чем-то близким, до боли знакомым и родным. Поэт признается, что простое растение его волнует гораздо больше, чем экзотический цветок-чужестранец. И в этом нет ничего удивительного либо необычного, так как «государство ромашек», раскинувшееся на берегу прохладного ручья, ассоциируется у Николая Заболоцкого с родиной, суровой, неприветливой, но, вместе с тем, такой близкой и восхитительно прекрасной.
На лесной опушке, вслушиваясь в журчание ручья и вдыхая аромат полевых трав, автор готов лежать часами, «запрокинув лицо в небосвод». Ведь родная земля дает ему силы и делится своей мудростью, которую раньше автор с пренебрежением отвергал, не видя очевидной связи между людьми и природой. Однако с годами, ощущая себя частью этого удивительного мира, Николай Заболоцкий начинает понимать, насколько ошибался, отказываясь от того, что принадлежит ему по праву. И новые знания, открывающиеся перед автором, не отдаляют его от окружающего мира, а, наоборот найти в нем свое подлинное место и научиться слышать шелест листьев, шум ветра и журчание воды.
Более того, Николай Заболоцкий признается, что бесконечный мир, открытый перед ним, словно страницы увлекательной книги, готов поделиться своими секретами. Поэт отмечает, что мог бы бесконечно долго лежать и думать «думу беспредельных полей и дубрав». Этой фразой автор подчеркивает, что ощущает свое единство с природой, мыслит ее критериями и понятиями. Поэтому он может подметить каждую мелочь и деталь, которые вызывают целую гамму чувств и дают то удивительное ощущение полноты жизни, так свойственное творческим натурам.
