Народився Едгар По в Бостоні (Массачусетс) у шотландсько-ірландській родині.
Син акторки Елізабет Арнольд Гопкінс По і актора Девіда По-молодшого. Середній з трьох дітей: старший брат — Вільям Генрі Леонард По, молодша сестра — Розалія По. Можливо, Едгара назвали на честь персонажа трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір», в якій у 1809 році грали батьки письменника
Його батько покинув сім'ю у 1810 року[6]. Мати померла роком пізніше від сухот. Едгара взяв до своєї сім'ї Джон Аллан, успішний шотландський купець з Річмонда (Вірджинія), який торгував тютюном, одягом, пшеницею, надгробними плитами та іншими товарами[7]. Друге (середнє) ім'я По, яке він прийняв на знак поваги до сім'ї Аллана (хоча ніколи не був формально всиновлений)[7], часто (навіть в енциклопедіях) помилково подається як «Аллен» (насправді є «Аллан»)[8].
Сім'я Алланів охрестила юного Едгара як вірного єпископальній церкві в 1812, і Джон Аллан одночасно розпещував і агресивно дисциплінував свого прийомного сина. Він, його дружина Франческа Аллан і Едгар 1815 року здійснили подорож до Англії. Едгар недовго відвідував школу латинської граматики в рідному місті вітчима Ірвін (Шотландія). У 1816 р. сім'я переїхала до Лондона. Едгар навчався в школі-інтернаті в Челсі до літа 1817 р. Потім вступив до «Школи Маєтку превелебного Джона Бренсбі» (Reverend John Bransby's Manor House School) в Стоук Ньюінґтоні (тоді містечко за 6 кілометрів від Лондона)[9].
1820 року Едгар разом з Алланами повернувся до Річмонда. В 1824 році По був лейтенантом почесної варти Річмонда під час святкування приїзду до міста маркіза де Лафаєта[10]. У березні 1825 року помер дядько Джона Аллана Вільям Гейт[11], який вважався одним з найбагатших мешканців Річмонда і залишив Алланам кілька акрів землі. Спадок оцінювався в близько $750 000. Влітку 1825 року, Аллан відсвяткував збільшення своїх статків придбанням двоповерхового цегляного будинку, що мав назву «Молдавія»[12]. Можливо, По був заручений з Сарою Ельмірою Ройстер перш ніж у лютому 1826 року його прийняли до Університету Вірджинії, де він мав вивчати мови[13][14]. Навчальний заклад, на початку був створений на ідеалах свого засновника, Томаса Джефферсона. Були встановлені жорсткі правила, щодо азартних ігор, коней, зброї, тютюну і алкоголю, але вони в більшості випадків ігнорувалися. Джефферсон впровадив систему студентського самоврядування, згідно з якою студенти могли самостійно обирати предмети і доповідати про всі порушення дисципліни на факультеті. Єдина в своєму роді система все ще знаходилася в повному безладі і в університеті був високий відсоток студентів, що самі покидали навчання[15] . Під час свого перебування там По порвав із Сарою і постійно конфліктував з прийомним батьком через гральні борги[16]. Едгар По заявив, що Джон Аллан надає йому недостатньо коштів для оплати занять та гуртожитку. Аллан вислав додаткові гроші, але й борги По збільшилися. Після року навчання Едгар По покидає університет, відчуваючи, що на нього ніхто не чекає у Річмонді (особливо після того як його кохана Сара вийшла заміж за Александера Шелтона), він у квітні 1827 року відправляється до Бостона, по дорозі перебиваючись заробітками як клерк або журналіст, у якийсь момент письменник починає використовувати псевдонім Анрі Ле Реннет[17][18].
Емельяна Пугачева" и "Угрюм-реки", которые, как правило, в один том не помещаются, если только не издаются в специальном гигантском формате, который последнее время становится довольно популярным у издателей. Но мало кто знает, что Шишков был еще и мастером малой прозы, у него есть повести "Пейпус-озеро", "Тайга", "Ватага" и более трех десятков рассказов - шутейных, военных и "сибирских". С "сибирских" он и начинался как писатель. Первый сборник, который назывался "Сибирский сказ" вышел в 1916 году, когда писателю было уже за сорок лет, а точнее - 43. Вот такие разные писательские судьбы - Чехов умер в возрасте 44 лет, написав к той поре столько, что хватило на 30-томник, а Шишков только начал печататься, писал он до этого уже 8 лет, но были только единичные публикации в периодике, хотя первый опыт сочинительства имел уже в 12 лет, сочинив "разбойничью повесть" под страшным названием "Волчье логово". Материал для первых рассказов был собран Шишковым в течение 15 лет, когда он участвовал в экспедициях по изучению сибирских рек, он работал на Иртыше, Оби, Бие, Катуни, Енисее, Чулыме, Лене, Нижней Тунгуске и Ангаре. Первый сборник, о котором я упоминал ему издать Максим Горький, которому очень понравились рассказы "начинающего" писателя, который был ему почти ровесник. Возможно, причиной тому тот факт, что в ранних рассказах Шишкова отчетливо чувствуется влияние Горького, читая их, ловишь себя на мысли, что это мог бы написать и Горький, если бы задумал взяться за сибирскую тему. Почувствовав в Шишкове родственную душу и почитателя своего таланта, маститый писатель не мог не пойти ему навстречу. В этот сборник и входил рассказ "Ванька Хлюст". Его уникальность в том, что в советское время он издавался всего 3 раза, я его читал в «В. Я. Шишков. Собрание сочинений в десяти томах. Том 1 (сборник)» В. Я. Шишков Рассказа нет в оцифровке, ни на Либрусеке, ни на Флибусте его не найти, только на бумаге. Рассказ, как я уже сказал, в горьковской тональности, но с шишковским своеобразием. Ночью в тайге сидят у костра дед Григорий и его внук Тимша, дед травит мальчонке байки, пора бы уже спать, и тут из тайги выходит странный человек - калека Ванька Хлюст, у него на двух руках только один палец. Бродяга подсаживается к костру, дед привечает калеку, он о нем уже много чего слыхал и вот, между ними завязывается разговор. Разговор долгий и сложный, тут и о смысле жизни и об отношении к Богу и вере в него. Ванька рассказывает, как обморозил руки, служа ямщиком. Вез однажды попа и попал в буран, а когда остался без пальцев, для сибирского трудового человека, считай, без рук, пошел к попу, а тот дал ему три пятака и выгнал со двора, а невеста его Дунюшка бросилась в прорубь, так как родители за калеку выдавать не захотели и договорились принять сватов от другого. Длится долгая осенняя ночь, трещат искры костра, Тимша давно спит, изливает Ванька деду душу, какой он был гармонист, что как заиграет все деревня собиралась слушать, и вот теперь... эх, жисть! Чувствуется, что болит душа у человека, дед достает горькую, какое-никакое утешение. Признается Ванька, что топился, да люди вытащили, вешался в тайге, да веревка оборвалась, не принимает, видать, Господь за грехи. И вот уже обговорили вроде всё и тоже спать улеглись, и вдруг среди ночи Ванька будит старика и снова начинает пытать про Бога да про грех. И тогда Хлюст делает страшное признание: попов двор - это он сжег и Дунюшка не сама в прорубь бросилась, а он её туда столкнул, чтобы не доставалась никому. Утром, проснувшись, старик не находит Ваньку - ушел чуть свет бродить по тайге от заимки до заимки.
