Чому гітлерівці не застрелили утікачів Івана і Джулію, а випустили на них собак? («Альпійська балада»)

Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна,  просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.

Рассказ астафьева «конь с розовой гривой» повествует об одном эпизоде из детства мальчика. рассказ заставляет улыбнуться над проделкой главного героя и одновременно оценить замечательный урок, который преподала бабушка своему внуку. маленький мальчик отправляется собирать землянику, и бабушка обещает ему за это пряничного коня с розовой гривой. для тяжелого полуголодного времени такой подарок просто великолепен. но мальчишка попадает под влияние своих друзей, которые свои ягоды и его «в жадности».     но за то, что ягоды так и не были собраны, последует суровое наказание от бабушки. и мальчишка решается на мошенничество — он набирает в туесок травы, а сверху закрывает ее . мальчик хочет утром признаться бабушке, но не успевает. и она уезжает в город, чтобы продать там ягоды. мальчик боится разоблачения, и после возвращения бабушки он даже не хочет идти домой.     но потом возвратиться все-таки приходится. как стыдно ему слышать сердитую бабушку, которая уже рассказала всем вокруг о его мошенничестве! мальчик просит прощения и получает от бабушки того самого пряничного коня с розовой гривой. бабушка преподала своему внуку хороший урок и сказала: «бери, бери, чего смотришь? глядишь, зато еще когда обманешь » и действительно, автор говорит: «сколько лет с тех пор прошло! сколько событий минуло! а я все не могу забыть бабушкиного пряника — того дивного коня с розовой гривой».     в своем рассказе автор говорит об ответственности человека за свои поступки, о лжи и мужестве признать свою неправоту. каждый человек, даже маленький ребенок, несет ответственность за свои действия и слова. маленький герой рассказа пообещал бабушке собрать ягод, значит, должен был выполнить свое обещание. главный герой рассказа просто не осознает всей необходимости держать свое слово перед бабушкой. и страх наказания заставляет его решиться на обман. но этот обман больно отдается в сердце мальчика. он понимает, что все вокруг вправе его осудить. он не только   не сдержал слово, данное бабушке, но и заставил ее краснеть из-за его обмана.     для того чтобы ребенок запомнил эту как следует, бабушка и дает ему коня с розовой гривой. ребенку и так стыдно, а тут еще этот чудесный пряничный конь. конечно, после этого мальчик вряд ли станет обманывать не только бабушку, но и кого-то еще.