очень напишите краткое содержание злоумышленник от лица Дениса Григорьева заранее ​

Сюжет «Легенди старокиївські» Поверження Перуна. «Але прокляття Перунове пережило давніх богів». Всеволод Ярославович приходить до «ясновидки Богдарки» – «щоб був я батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти». Князь Ярослав Мудрий працює над «Руською правдою». Князь Ярослав креслить плани храму Святої Софії. Цикл «Легенди старокиївські» – це 25 легенд-оповідань, написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. Зовні «Легенди старокиївські» можна поділити на три тематичні цикли: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем. Більшість їх сюжетів — відома («Аскольдова могила», «Перунове прокляття», «Стугна», «Кирило Кожум’яка», легенди про Феодосія Печерського, художника Аліпія та ін.), взята із староруського життя. Проходять через них герої біблійної і античної міфології, скандинавських саг, дії яких так чи інакше пов’язані з Києвом і Подніпров’ям. Лише дві останні легенди — «Явлена вода» і «Хрещеник Попа Івана» — тематично відступають від усього циклу, відтворюють події дещо пізніших часів. У першій з них опрацьовано легенду про Самсонову криницю у Києві, яку письменниця пов’язала із легендою свого роду де Лачерда. Назва Самсонової криниці з цілющою водою виводиться у ній не від біблійного Самсона, а від хлопчика Самуся, внука городника діда Семена, що власними руками викопав ту криницю. І вже зовсім не відомою на українському ґрунті є легенда про таємницю народження графа Карла Сен-Жермена, французького алхіміка і авантюриста, друга Вольтера, який, за версією Н. Королевої, прийшов на світ від кохання між простою українською дівчиною з надтисянських Карпат і Францом Ракоцієм II, що на початку XVIII ст. почав із Закарпаття національно-визвольну війну угорського народу проти габсбургського панування. Помираючи на березі Тиси, мати охрестила сина, покликавши в свідки легендарну гору Піп Іван. У цих легендах багато поезії, чистої і ніжної любові до людей праці. В окремих легендах у формі художньої розповіді Н. Королева ставить і розкриває наукові гіпотези, які знаходять підтвердження в наш час. Так, у легенді «Аскольдова могила» проведена думка про перше хрещення Русі за часів князювання Аскольда в Києві. На її думку, Аскольда вбили не варяги, а місцеві прихильники язичництва і лише у 1113 p., коли у Києві княжив Мстислав Володимирович, на Аскольдовій могилі була збудована Свято-Миколаївська церква. Гіпотеза про перше хрещення Русі підтверджена і науково обгрунтована в літературі, що з’явилася до 1000-ліття християнства на Русі, зокрема у монографії М.Ю. Брайчевського «Утвердження християнства на Русі» (1988). Хто нині скаже, скільки правди у стародавній легенді, що Олена, мати візантійського імператора Константина, теж народилася на скіфській землі, що саме в її честь київська княгиня Ольга після хрещення прийняла хресне ім’я Олена. Багато цікавих фактів нашої прадавньої історії видобула письменниця з легендарних, археологічних і літописних джерел, опрацювала їх на стику з старогрецькими, візантійськими і скандинавськими джерелами, створивши колоритну мозаїку присутності Скіфії, Давньої Русі і України в загальноєвропейському історичному і культурному процесі. Вона мала на це повне право і як вчений археолог і історик, і як художник слова. «Легенди старокиївські» були лебединою піснею Наталени Королевої. Умови для її літературної праці склалися несприятливо, і вона після цієї книги не видала нічого нового

М. Ю. Лермонтов Большое место в лирике Лермонтова занимает лю­бовная тема, которой поэт посвятил более трети своих стихотворений. Перелистывая томик со стихами Лер­монтова, нельзя не восторгаться неповторимым лириз­мом его любовной поэзии, силой пламенных страстей, глубоким умом, прямотой, честностью и высокой тре­бовательностью к себе. Традиции русской любовной поэзии, существо­вавшей до Лермонтова, были богаты и многообразны. Но в 10-20-х годах XIX века поэты воспевали абст­рактную возвышенную любовь, не привязывая ее к реальности, отдаляя ее от конкретных жизненных проблем. Образ возлюбленной был обобщен и анге­лоподобен, намеренно лишался индивидуальности. Герой-любовник также был лишен индивидуальных качеств, которые могли «помешать» ему исполнить миссию «носителя любви». Очень редко поэты ис­пользовали те или иные внешние обстоятельства, ко­торые могли бы обозначить конкретную любовную ситуацию. Однако уже в лирических стихах Пушки­на проявилась индивидуальность героев, их чувств и мыслей. Лермонтов поддержал и развил эту тен­денцию великого предшественника, сделав свою лю­бовную лирику «предметной», отражающей реаль­ные чувства и переживания героя. Любовные стихи молодого Лермонтова посвящены Анне Столыпиной, Екатерине Сушковой, Наталье Ивановой (самый обширный цикл — свыше двадцати стихотворений) и Варваре Лопухиной. Эти стихи о любви — своеобразная биография поэта: по ним можно проследить не только какой-либо момент любовных переживаний лирического героя, но и фазу развития его отношений с возлюбленной — напри­мер, возникновение его чувства, «вероломство» и «измену» возлюбленной, нарастание скорби героя, вызванное этой «изменой», охлаждение (стихи к Н. Ивановой). Лермонтов не избегает штампов в описании жен­ской красоты («прелестный взор», «чудные глаза» и т. п.), но сквозь них просвечивают живые образы геро­инь. Так, например, в стихах, адресованных Е. Сушковой, Лермонтов высказывает обиду на светскую де­вушку за ее «притворное внимание», «остроту речей», насмешливое обращение с героем, бездушие (стихотво­рение «Благодарю!»). К более зрелым произведениям на любовную тему относится цикл стихотворений, по­священных Н. Ивановой. В творчестве Лермонтова тема любви часто прони­зана предчувствием трагической развязки. Это свойст­во лирики Лермонтова контрастирует со светлым то­ном, преобладающим в любовной лирике Пушкина. Лирический герой Лермонтова несчастлив в любви. «С слезами горькими, с тоскою» просит он любви, но оказывается жестоко обманутым в лучших своих чувствах. Герой Лермонтова редко испытывает чувст­ва радости, удовольствия и полноты жизни, как герой Пушкина в «Зимнем утре». Но бывают и у него редкие минуты счастья: С души как бремя скатится Сомненье далеко — И верится, и плачется, И так легко, легко… Лермонтов анализирует чувства героя, личность возлюбленной и причины неминуемой любовной тра­гедии. Он винит в этом и качества героини, сближаю­щие ее с духом светского общества, и само светское общество («…и мук и слез веселый миг тебе дороже!», «И слишком ты любезна, чтоб любить!», «мы с тобой разлучены злословием людским» и т. д.). Таким об­разом, в ткань любовной лирики Лермонтова посте­пенно вплетается гражданская тема. Поэт понимает, что даже интимные чувства человека подвержены влиянию общественных отношений и принятых ус­ловностей. Особое отношение у Лермонтова было к В. А. Ло­пухиной. В цикле посвященных ей стихов Лермонтов воспевает ее «чудную простоту» и не ли­цемерить», противопоставляет ее светским красави­цам («Она не гордой красотою…»). Поэт чувствует нео­быкновенную духовную близость с Лопухиной и даже называет ее своим «товарищем», «лучом-путеводите­лем» («Мы случайно сведены судьбою…») и своей «ма­донной» — эпитеты, которые не встречаются в стихах к Е. Сушковой и к Н. Ивановой. Естественно, что сти­хи к Лопухиной были исполнены чувства просветлен­ной любви и грусти, которая неизбежна при расхож­дении между мечтой и реальностью. Стихи к Лопухи­ной пронизаны трагизмом из-за невозможности разделенной любви и счастья. Поэт не видит смысла жизни в земной неволе и придчувствует свой короткий век!!