ответ:Дивакуваті люди… А кого ми так називаємо? Тих, хто світ бачить по-своєму, проблеми – там, де для інших їх не існує, і зовсім байдужі до власного добробуту.
Алонсо Кіхано – такий чоловік, бо він зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але це природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у цих романах. Тут відбувається зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий план, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе, звісно, одним з його представників.
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Справжньому лицареві цього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхота Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі: Росінант. Не може лицар і без дами серця, якою стає жінка з сусіднього села з поетичним пишним ім’ям Дульсінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще з часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, пере за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає творити подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
Объяснение:
Пейзаж раскрывает поэтичность натуры Печорина (его описание предельно эмоционально) , его смелость и готовность рисковать (не случайно он выбирает квартиру на самом высоком месте — «во время грозы облака будут спускаться. . до кровли» ) . Отношение Печорина к природе показывает, что он тонко чувствующий человек. В отличие от Онегина, на которого «роща, холм и поле» «наводили сон» , Печорин не перестаёт восхищаться пейзажем, именно «ночная роса и горный ветер его от тоски. Но несмотря на то, что природа, возможно, единственная высшая ценность в глазах Печорина, она не может заменить ему света. «Зачем тут страсти, желания, сожаления? . — пишет он в своём дневнике, но тут же добавляет: — Пойду к Елисаветинскому источнику: там. . собирается всё водяное общество» . Возникает тема естественного и светского мира, важную роль в раскрытии которой играет пейзаж. Печорин подробно и восторженно пишет о природе Пятигорска, но лишь упоминает о самом городе. В романе не случайно нет городских пейзажей — они напоминают Печорину о людях, а те лишь вызывают у него злость. Природа, напротив, заставляет его забыть о суетном свете, наводит на философские размышления. Так, глядя на звёзды («Фаталист» ) , Печорин сначала вспоминает наивную веру предков и затем переходит к мыслям о целом поколении, воле и фатуме. Пейзаж из конкретного перерастает во вселенский, космический, отдельные образы приобретают символическое значение. Звёзды становятся «зажжёнными лампадами» , «с участием» смотрящими на землю, дорога — символом духовных поисков человека, его пути к цели. Такое восприятие природы в романе свойственно лишь Печорину.
