Відповідь:
При читанні поезії "Синьйорито акаціє..." чомусь виникає картина осіннього парку. Дерева вже напівроздягнуті, крізь залишки жовто-багряного листя продирається чорне гілля, доріжки в калюжах. Самотній чоловік, у душу якого "осінь спустилась по плечі", з якоюсь блаженною посмішкою дивиться крізь частокіл голих стовбурів. Він почувається, як відроджений Фенікс. Заходив у парк з порожнім серцем, у якому все ніби "відболіло, відгоріло на тім вогні, ступцювало і душу, і тіло". І раптом випадкова зустріч примусила його забути, що він "забув був". Чоловік готовий знову пірнути в пожежу почуттів, незважаючи на те що "стало любити важче", бо, мабуть Сеньйорита акація в минулому добряче подряпала його своїми колючками. Та почуття виявляються сильнішими від того , що він "забув був". Він не зустрів нікого, хто б міг замінити акацію, і сьогодні йому "солодше любити знов"
Можливо, він і щасливий тепер, та мені чомусь не хочеться пережити його осінню радість. Хай би моя акація не зникала нікуди.
Пояснення:
