Стихотворение Михаила Юрьевича Лермонтова "Песня про Царя Ивана Васильевича, молодого опричника и удалого купца Калашникова" по стилю очень близко к такому жанру фольклора как историческая песня. Более того, один из персонажей стихотворения является реальным историческим лицом: это царь Иван IV "Грозный". Соответственно, действие "Песни..." происходит во времена правления этого царя.
Еще один персонаж - Кирибеевич - является опричником. Опричники - это люди, состовшие в рядах опричного войска - личной гвардии, созданной Иваном Грозным.
"Опричник" - это значит, что Кирибеевич служил в составе специального подразделения, подчинявшегося только царю. Опричники пользовались огромными привилегиями. Собственно, в то время опричникам было дозволено практически все. Они могли творить что угодно, в том числе и беззаконие. Простые обыватели не могли на действия опричников.
И вот любимец самого царя, опричник Кирибеевич, позарился на жену купца Калашникова — Алену Дмитриевну. Он прилюдно опозорил женщину, пристав к ней на улице на глазах у множества людей. Для Алены Дмитриевны эта сцена грозила полной потерей репутации. Нравы тогда были суровые: в произошедшем обвинили бы саму женщину, да и мужу досталось бы от сплетников.
Купец Калашников очень любил свою жену, поэтому и вышел на бой с опричником, защищая честь своей жены.У него просто не было другого выхода - никак иначе наказать Кирибеевича Калашников не мог.
Купец прекрасно знал, что царь его скорее всего казнит. Однако Калашников пошел на это, потому что бесчестье для него было страшнее смерти.
Объяснение:
Рід Винниченків з’явився у селі Григорівка, коли місцевий поміщик Шишковський виміняв у поміщика з Полтавщини три сім’ї селян на кілька гончих собак. Серед тих селян із Полтавщини були і предки Володимира Винниченка. Володимир часто їздив до діда Василя в Григорівку. Тож Володимирове дитинство минало в селі. Там жили його дід і баба, дядьки, тітка, двоюрідні брати й сестри. Згодом саме про це були спогади письменника: «Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
За дитячими спогадами і враженнями письменник створив оповідання.
Вдома малому Володі дозволяли більше, ніж іншим дітям. Був він загальний улюбленець. Про те, як гарно бути найменшим, якому всі догоджають.
Євдокія Винниченко згадувала: «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий! Сусіди часто жалілися на хлопця, й батьки мусили його карати або дорікати, але не дуже суворо. У кожному разі, хлопець робив так, як вважав за потрібне. Проте сусіди, батьки бачили, що дитина незвичайна».
Отже, дитинство Володимира Винниченка минало весело та цікаво!
