Він писав вірші й подорожні нотатки, художньо обробляв фольклорний матеріал. Чимало письменник зробив для популяризації літературних і культурних надбань інших країн. Він перекладав європейську поезію з вісімнадцяти мов, випускав збірки зарубіжних авторів. Завдяки його зусиллям американські читачі долучилися до найзначніших досягнень світового письменства.
У своїх поетичних творах Лонгфелло часто звертався до теми минулого Америки, змальовуючи картини життя перших поселенців і принижене становище корінних народів. Головною пам’яткою самобутній індіанській культурі стала його поема «Пісня про Гайавату», написана на основі давніх легенд і переказів.
Літературознавча довідка
Поема — великий за обсягом віршований твір з ліричним або оповідним сюжетом.
Консультація професора філологова
З історичних джерел відомо, що вождь ірокезів1 Гайавата існував насправді. Він жив у XVI ст. й уславився, зокрема, тим, що об’єднав у міцний союз декілька ворогуючих племен. Однак у своїй поемі Лонгфелло змальовує не історичного Гайавату, а образ, створений народною фантазією. Подібно до багатьох міфічних персонажів, цей герой не є смертною людиною: його бабуся — донька нічних світил, а батько — Володар вітрів. Колись Володар вітрів покинув матір Гайавати, і вона померла від горя, тож хлопчика виростила бабуся. Змужнівши, Гайавата вирішив помститися батькові й вступив з ним у нерівний бій. Перемоги він не здобув, але Володар вітрів, високо оцінивши хоробрість сина, провістив йому життя, сповнене великих звершень.
У поемі Лонгфелло йдеться про численні подвиги Гайавати, який уособлює силу духу, непідкупність, мудрість та інші чесноти.
На початку твору Владика Життя, Гітчі-Маніто, збирає вождів різних племен на раду, під час якої закликає їх до миру та єднання. Цей заклик набуває в поемі значення узагальненої думки про те, що братерська любов, злагода і єдність є запорукою могутності й благополуччя нації.
1Ірокези — група корінних американських народів, що складалася з п’яти споріднених племен.
Объяснение:
ответ: Произведение «Косцы» написано автором на втором году пребывания в Париже, в 1921 году. Бунин жил там скромно, скорее даже нищенствовал, а потому описанные в рассказе плодородные почвы и поля родных далей, густые леса, ветер свободы и предвосхищение урожайного изобилия говорят нам о сильной тоске писателя по России. И это было характерно для его творчества за границей. Бунин почти не писал о своей жизни там, так как не нашел пристанища и душевного уюта. Ему хотелось писать о Родине. В нем звучала любовь к ней, желание вновь обрести ее, скрепить себя с ней узами, как с женщиной. Оттого «Косцы» наполнены сладким томлением и одновременно грустью русского мужчины, так страстно желающего, но не имеющего возможности вновь оказаться на родной земле. Описание березового леса как живого организма и всей нерукотворной ландшафтной атмосферы не воспринимается лишь как воображение автора. Бунин будто воспроизводит по памяти увиденные и зафиксированные им природные картины, представшие взору в орловских землях. И в этом есть доля истины.
