Образование Юшки, социальная принадлежность, мировоззрение ​

У 1938 році Костянтин Симонов закінчив Літературний інститут імені А. М. Гіркого. До цього часу він вже написав кілька творів — у 1936 році в журналах «Молода гвардія» та «Жовтень» були надруковані перші вірші Симонова.

У тому ж році Він був прийнятий в СП СРСР, вступив до аспірантури ІФЛІ, опублікував поему «Павло Чорний».

У 1939 році направлено як військового кореспондента на Халхін-Гол, в аспірантуру не повернувся.

Незадовго до від'їзду на фронт остаточно змінює ім'я і замість рідного Кирило бере псевдонім Костянтин Симонов. Причина — в особливостях дикції і артикуляції Симонова: не вимовляючи «р» і твердого «л», вимовити власне ім'я йому було важко. Псевдонім стає літературним фактом, і незабаром поет Костянтин Симонов набуває всесоюзну популярність. Мати поета нове ім'я не визнавала і до кінця життя називала сина Кирюшей.К. Симонов з А. Лизюковым. 1942 рік.

Підполковник Симонов. 1943 рік.

У 1940 році написав свою першу п'єсу «Історія однієї любові», поставлену на сцені Театру ім. Ленінського комсомолу; в 1941 році — другу — «Хлопець з нашого міста». Протягом року навчався на курсах військових кореспондентів при ВПА імені в. І. Леніна, 15 червня 1941 року отримав військове звання інтенданта другого рангу.

З початком війни покликаний у РККА, як кореспондент із Діючої армії публікувався в «Известиях», працював у фронтовій газеті «Бойовий прапор»У 1942 році йому було присвоєно звання старшого батальйонного комісара, в 1943 році — звання підполковника, а після війни — полковника. У роки війни написав п'єси «Російські люди», «Чекай мене», «Так і буде», повість «Дні і ночі», дві книги віршів «З тобою і без тебе» і «Війна».

Наказом ВС Західного фронту №: 482 від: 03.05.1942 року старший батальйонний комісар Симонов Кирило Михайлович нагороджений орденом Червоного Прапора .Велика частина його воєнних кореспонденцій публікувалася в «Червоній зірці».

04.11.1944 року підполковник Кирило Михайлович Симонов,спец. кореспондент газети"Червона Зірка",нагороджений медаллю "За оборону Кавказу"Перший роман «Товариші по зброї» побачив світ у 1952 році, потім велика книга — «Живі і мертві» (1959). У 1961 році театр «Сучасник» поставив п'єсу Симонова «Четвертий». У 1963-1964 роках пише роман «Солдатами не народжуються», у 1970-1971 — «Останнє літо». За сценаріями Симонова були поставлені фільми «Хлопець з нашого міста» (1942), «Жди мене» (1943), «Дні і ночі» (1943-1944), «Безсмертний гарнізон» (1956), «Нормандія-Німан» (1960, спільно з Ш. Спааком і Е. Тріоле), «Живі і мертві» (1964), «Відплата» (1967), «Двадцять днів без війни» (1976).

К. Симонов (2-й зліва) на III з'їзді письменників УРСР. 1954 рік.

К. Симонов в Берліні. 1967 рік.

Меморіальний камінь, присвячений пам'яті К. Симонова, встановлений на Буйничском полі.

1.Дина привязалась к Жилину. Они похожи; в них много общего. Вначале – любопытство, интерес к новому человеку. Затем - Дина почувствовала в Жилине искреннего, доброго человека, она стала ему доверять. Еще одно свело их – чувство одиночества: Жилин – пленник, Дина – сирота. Ей одиноко, она нуждается в ласке, понимании, заботе. Узнала, что грозит Жилину беда; она не могла бросить друга. Дина грустна, расстроена. Это можно понять, обратив внимание на глаголы, передающие движения девочки. Раньше она убегала, прыгала, смеялась, теперь же – притихла: «посидела Сначала она едой, а за­тем соглашается на русского солдата им бежать. Ночью Дина приносит длинный шест, бла­годаря которому Жилин выбирается из ямы. А потом, догнав его уже далеко за аулом, пытается ему сбросить с ноги колодку. Прощаясь с Жилиным, девоч­ка плачет — так полюбился ей русский пленник. А тот обещает до конца своих дней помнить ее благородный, отважный поступок. 2.Быт татар, природа Кавказа раскрыты автором реалистически, через восприятие Жилина. Татары в представлении Жилина делятся на добрых, сердечных и тех, кто обижен русскими и мстит им за убийство родственников и разорение аулов (старик татарин) . Обычаи, быт, нравы изображены так, как воспринимает их герой.
Вышел Жилин за ногайцем. Видит - деревня татарская, домов десять и церковь ихняя, с башенкой. У одного дома стоят три лошади в сёдлах. Мальчишки держат в поводу. Выскочил из этого дома черноватый татарин, замахал рукой, чтоб к нему шёл Жилин. Сам смеётся, всё говорит что-то по-своему, и ушёл в дверь. Пришёл Жилин в дом. Горница хорошая, стены глиной гладко вымазаны. В передней стене пуховики пёстрые уложены, по бокам висят ковры дорогие; на коврах ружья, пистолеты, шашки - всё в серебре. В одной стене печка маленькая вровень с полом. Пол земляной, чистый, как ток, и весь передний угол устлан войлоками; на войлоках ковры, и на коврах пуховые подушки. И на коврах в одних башмаках сидят татары: чёрный, красный и трое гостей. За спинами у всех пуховые подушки подложены, а перед ними на круглой дощечке блины просяные, и масло коровье распущено в чашке, и пиво татарское - буза, в кувшинчик, едят руками, и руки все в масле.