Мысли и чувства Андрея до пробуждения отца. (По произведению «Война и мир»)

Вот здесь посмотри и все найдешь
Дорога чести

Что такое честь и куда ведет её дорога? Какими качествами обладают люди, идущие дорогой чести? Попробую ответить на эти вопросы. Я думаю, честь – это образ жизни,  основанный на совестливости, благородстве, правдивости и мужестве. Мне думается, что если ребёнок с колыбели впитает в себя эти качества, то его жизнь пойдет  по правильной дороге.

Именно по этой дороге шел герой повести  Александра Пушкина «Капитанская дочка» Петр Гринев. Провожая на военную службу,  старший Гринёв просит сына беречь честь.  Молодой человек, неукоснительно следуя  завету отца, служит родине, мужественно защищая Белогорскую крепость.  Приехав на место службы в Оренбургскую губернию, юноша знакомится с семьей капитана Миронова. Сам начальник крепости, его жена и их дочь Маша, которая очень ему понравилась,  радушно принимают Гринёва.  Петр начинает дружить с разжалованным за кровавую дуэль офицером Швабриным, который за глаза наговаривает на Машу Миронову  разные нелицеприятные вещи. Вскоре выясняется, что Швабрин сам влюблен в девушку. Офицера одолевает сильнейшая ревность и зависть к более счастливому сопернику. Швабрин жестко критикует стихи, написанные Петром для Маши, и оскорбляет её честь, намекая на продажность девушки.  В этом поступке, я думаю,  начинает проявляться истинное лицо Швабрина.  Он предстает перед нами в образе бесчестного, лживого и завистливого  человека, который не имеет представления о чести.  Как человек благородный и честный Гринёв не мог вытерпеть такого оскорбления, поэтому вызвал противника на дуэль, которая, к счастью, закончилась лишь легким ранением оскорбленного юноши. Дальнейший захват Белогорской крепости отрядом Пугачева еще раз показал истинные лица героев повести. Ни капитан Миронов, ни его ни сам Гринев не захотели присягнуть лжеимператору, поэтому были приговорены к казни. Они до конца были верны долгу чести. Петра от виселицы  лишь то, что Пугачев признал в нем своего благодетеля, некогда  милосердно подарившего ему заячий тулупчик. А вот Швабрин, напротив, предательски переходит на сторону врага, его даже назначают главным в крепости. В отсутствии Гринева  Швабрин истязает Машу, пытаясь заставить её выйти за него замуж. Узнав об этом, Петр, несмотря на опасность,  мчится из далекого Оренбурга на любимой. Поступить иначе ему не позволяет совесть и уважение к памяти  погибшего капитана крепости. Я думаю, что именно за свое благородство, честность и мужество Гринев получил самое лучшее, что может быть для человека: счастье, взаимную любовь и  незапятнанную совесть.  Швабрин же за свою трусость, ложь, лицемерие и бесчестие был предан строгому суду.

Сравнивая жизненный путь этих двух  героев, невольно приходишь к выводу, что образ идущего дорогой чести  Гринева может послужить прекрасным примером для подражания.

«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.

У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.

Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.

Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.

Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».

Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.