ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
В шестой главе произведения А.С. Пушкина «Евгений Онегин» писатель представляет читателю страшное событие, отразившееся сразу на нескольких жизнях – дуэль Евгения Онегина и Владимира Ленского. Казалось бы, все обстоятельства были против свершения поединка, но он все же состоялся, хотя дуэль была абсолютно бессмысленна и трагична. Почему же произошло это событие?
Для начала стоит разобраться в причинах дуэли, ведь конфликт между молодыми людьми, тогда еще считавшими себя друзьями разгорелся не просто так. Владимир пригласил своего приятеля в гости к Лариным, которые планировали отметить именины Татьяны. По словам поэта, видеть Онегина у себя хотели старшая Ларина и сама Ольга. Евгений нехотя согласился, несмотря на то, что его объяснение с Татьяной произошло совсем недавно. Неужели молодой человек предполагал, что чувства девушки к нему угаснут столь быстро? О чем думал, когда соглашался посетить праздник той, которую недавно так холодно отверг, хоть и не без благородства? Но решение уже принято, а значит, надо ехать.
Неудивительно, что на празднике Онегин чувствовал себя неловко, был раздражен и сбит с толку: желанного гостя усадили прямо напротив Татьяны, которая была сама не своя, отводила взгляд и выглядела так, что вот-вот заплачет. Но Евгений, вместо того, чтобы сетовать на собственную глупость, решил обвинить юного поэта, ведь это именно он пригласил его на именины к Лариным. Евгений, будучи не в силах справиться со своими эмоциями, решил отомстить Владимиру самым гнусным образом и большую часть вечера провел с его невестой Ольгой. Девушка же, в силу своего ветреного характера, даже подумать не могла, что ее благосклонное отношение к Онегину так сильно заденет поэта.
Ленский был оскорблен до глубины души, а поведение Ольги он расценивал как настоящее предательство. В один момент он потерял и возлюбленную, и лучшего друга, а эмоциональна буря в его душе была настолько сильна, что он моментально решился на дуэль, которая должна была восстановить его честь и положение в обществе. Трагедия уже на данном этапе заключалась в том, что только поэт считал поступок Онегина смертельным оскорблением, в то время как окружающие, вместе с самим Евгением, понимали, что это не более чем досадное недоразумение, которое требует извинений и объяснений, но никак не дуэли.
Почему же Онегин, понимая всю абсурдность ситуации, все-таки согласился и принял вызов Ленского? Записку с вызовом ему доставил утром после приема сам Зарецкий – секундант Ленского, большой любитель и знаток дуэлей. Онегин уже тогда понимал, что вся эта история – глупый фарс, но не отказался от вызова по достаточно простой причине – он боялся общественного осуждения, сплетен и историй, которые могли бы родиться на почве этой истории. Отказ от дуэли возможно и ударил по его репутации, но не так сильно, как убийство молодого поэта, считавшего его своим другом.
Причины и последствия дуэли Онегина и Ленского.
