Ернест Хемінгуей прожив лише 62 роки, але його життя було наповнене пригодами і боротьбою, поразками і перемогами, великою любов'ю і виснажливою працею. Він був завзятим мисливцем і рибалкою, брав участь у найризикованіших пригодах і найзухваліших дослідженнях. Його герої були схожі на нього: сміливі, енергійні, готові до боротьби.
Герой повісті "Старий і море" — старий рибалка Сантьяго — прожив велике життя, сповнене боротьби, радості перемог і гіркоти поразок. Але він ніколи не здавався, боровся до останнього. Далеко в морі він згадує, як одного разу боровся на руках з молодим дужим негром. Добу вони сиділи один проти одного, зчепивши руки, кров виступала з-під нігтів, але Сантьяго не поступився супротивнику і виграв те змагання. Таким же впертим, упевненим у своїх силах він залишився до старості.
Сантьяго мріяв зловити велику рибину, найбільшу з тих, що ловив він сам і його товариші. І ось на 85-й день доля зглянулася над старим: величезна меч-риба стала здобиччю рибалки. Та її ще треба було перемогти. Старий свідомий того, що може загинути у цій боротьбі, але не здається. Він об'єктивно оцінює свого супротивника, розуміє, що рибина "не така розумна, як ми — ті, хто вбивають її, зате куди благородніша і спритніша".
Сантьяго сам-один, далеко від берега "був припнутий до найбільшої з усіх, яких будь-коли бачив чи навіть про яких чув, рибини, у нього "каламутиться в голові", проте він мобілізує всі свої сили, щоб здобути перемогу — довести самому собі, морській істоті, усім, хто вважав його невдахою, що він ще чогось вартий. "Безглуздо втрачати надію, — думав він. — Безглуздо й, мабуть, гріх". Ціною величезних зусиль старому вдалося зрушити рибину, збити її з обраного курсу, але "вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло". Рибалка наказував своїм потерпілим рукам тягнути линву, ногам — тримати його, голові — бути ясною і не паморочитися. Він подумки звертався до самого себе: "Отож збери докупи свої думки й навчися зносити злигодні, як мужчина. Або як оця рибина".
Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі. Свого сина єдиного вони шанували й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не давали й пилинці впасти.
Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав жінку — навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати відповідала, що на все воля Божа.
Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве ви Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її. За нею й батько пішов.
А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що їх господиня колись. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти.
Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили по Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине.
Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили взяти його на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради жарту. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як посипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав.
Щастя не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.
Объяснение:
Как-то так)
