Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
«Вечерний звон» — самое известное стихотворение русского поэта эпохи романтизма Ивана Ивановича Козлова. Знаменитым оно стало благодаря одноименному романсу, по настроению больше похожему на погребальную песню. Музыку к нему написал Александр Алябьев (по другой версии — анонимный композитор). Приблизительный год создания произведения — 1827. Первая публикация его относится к 1828-ому.
"Вечерний звон" - стихотворение о былом, о , о том, что уже и никогда не повториться. Человек, слушая звон колокола, вспоминает также об умерших друзьях, обо всём, что было мило его сердцу. В конце стихотворения автор с грустью понимает, что когда-нибудь и он сам умрёт и тогда кто-нибудь другой будет также сидеть, слушать звон и вспоминать : таким образом, в этом кратком стихотворении поразительным образом показывается краткость нашей жизни, и то, что она проходит с удивительной скоростью, оставляя нам лишь воспоминания о наших прекрасных днях перед смертью.
Объяснение:
