Відповідь:
Література кінця XVIII — початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися "Енеїдою" І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання.
Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші.
Що було властиве українським поетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений виклад сюжету, мелодійність, пестливі мовні форми. Так, Віктор Забіла, відомий своїми романтичними поезіями про нещасливе кохання, писав:
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Повтори й народнопісенна лексика зробили цю поезію народною піснею.
Поет-романтик М. Петренко відомий своєю піснею "Дивлюсь я на небо", що й сьогодні є популярною, її знають і співають вже не одне покоління українців.
Взагалі вірші поетів-романтиків тяжіли до ліро-епічних балад, у їх тематиці переважала туга за минулою славою рідного краю, любовна лірика, відчувався деякий меланхолізм нарікання на долю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика — дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада "Маруся".
Пояснення:
Русский военный паровой клипер «Забияка» быстро идёт на юг. Матросы убирают, моют, скребут и чистят палубу: на военном судне начинается день. Вдруг раздался громкий тревожный крик часового: «Человек в море!». Все бросились на палубу и увидели среди волн обломок мачты и на ней человеческую фигуру. Затем почти все паруса были убраны и баркас с шестнадцатью гребцами отправился человека. Вскоре он вернулся и вместе с людьми был поднят на борт. На палубу вышел и маленький негр лет десяти-одиннадцати, в рваной рубашке, истощённый. Его тотчас отнесли в лазарет. Доктор начал его отхаживать.
Затем, с мичмана, который знал англ. язык, команда узнала о том, что мальчик был слугой у капитана американского корабля «Бетси». Хозяин бил его каждый день. А две ночи назад корабль столкнулся с другим кораблём и пошёл ко дну. Через два дня арапчонок поправился и хотел уже подняться на палубу, но у него не было одежды.
Тут в дверях лазаретной каюты появился пожилой матрос Иван Лучкин. Он принёс арапчонку платье: «Носи на здоровье, Максимка!» (Максимка, потому что в день святого угодника Максима). Потом Лучкин повёл его на палубу, представил матросам. Арапчонка приняли с полным радушием, позвали обедать вместе со всеми. Лучкин скроил ему башмаки. Позвал посмотреть на артиллерийское учение, которое очень понравилось мальчику. Попытки научить арапчонка некоторым русским словам.
Так месяц. Максимка уже мог кое-как объясниться по-русски. Он нередко забавлял матросов песнями и танцами. Плавание близилось к концу, но Лучкин, предчувствуя разлуку, был невесел. Команда тоже привыкла к Максимке. Капитан разрешил оставить его на корабле. Вскоре «Забияка» вновь ушёл в плавание. Максимке дали фамилию Забиякин. Через три года они вернулись в Кронштадт. Максимку отдали в школу фельдшерских учеников. Лучкин вышел в отставку, чтобы быть около своего любимца.
