У неділю ми з батьками пішли гуляти у парк. Була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. Повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. Ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами.
Суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. Несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. Хтось зірвав квітуче диво і кинув.
Ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламанугілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. Кому ж заманулося нівечити цю красу? Навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком.
Рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. Та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. Інша річ, бузок або черемха. До речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій.
Якщо людина така байдужа до живої природи, чиможна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? Адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. Ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав.
Крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. І в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. Нових не насадили, а пні не здаються, пустили пагони.
Природа – це краса, яка оточує нас завжди й усюди. Це зелене вбрання нашої країни. Збільшувати зелене багатство – означає по-справжньому любити батьківщину.
Той самий каштан або клен – це не просто краса. Це – чисте повітря, помешкання для птахів. А втім, це й так усім відомо
Стихотворение написано летом 1819 года и продолжает цикл романтических произведений Жуковского, в которых выражен принцип двоемирия (мир реальный противопоставлен невыразимому).
«Невыразимое» — элегия, грустное лирическое раздумье. Самое важное в жизни нельзя выразить словами: «И лишь молчание понятно говорит». В этой строчке выражена основная мысль стихотворения. Элегия пронизана лёгкой грустью. Лирический герой размышляет над загадкой существования – «невыразимым». Он приходит к выводу: жизнь настолько прекрасная и сложная, что «земной язык» по сравнению с ней ничтожен.
В стихотворении есть архаизмы, которые придают речи торжественность: «льзя», «сия», «глас». Для поэтического синтаксиса характерны риторические вопросы, восклицания:
И разновидное с единством согласила!
Но где, какая кисть ее изобразила?
Из средств выразительности можно выделить эпитеты («дивною природой», «небрежною и легкою свободой»), олицетворения («молчание понятно говорит»), метафоры («пожар заката»).
Стихотворение написано шестистопным ямбом. Оно построено по принципу кольцевой рифмовки. Женская рифма чередуется с мужской, что придаёт элегии гармоничность.
В названии стихотворения выражена его тема – «Невыразимое», то, что нельзя передать словами. Мне стихотворение показалось сложным и в то же время интересным и глубоким.
