Прочитайте уривок з роману, у якому йдеться про школу Кларіс. «- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...

- За мною в школі не тужать, - відказала дівчина. - Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Усе залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами. - Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї. - Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно.

А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи і нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! бах! бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, у які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, - є така гра. Утім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене немає друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?
- Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років ''.
Чим схожа ваша школа на описану у творі й чим від неї відрізняється?