Какова людей к отношению данко?

«Не видно птиц. Покорно чахнет. » - одно из первых стихотворений поэта. Оно было написано осенью 1889 года. Ивану Бунину тогда в октябре исполнилось девятнадцать. Тем не менее сочинение производит впечатление завершённости, конкретности пережитого состояния, вкушается как бокал выдержанного коллекционного вина. Во вступительных строках про покорно чахнущий уставший пустой лес автор как будто смиренно принимает естественное завершение периода (ассоциируя лес с душевным состоянием), со светлой печалью отпускает эмоциональные пережитки пошлого. Несомненно, в этой печали есть доля глубокого наслаждения, звенящей в глубине разума радости свежих предвкушений.

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотbвами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою,
Хай би піском шелестіла,
Хай би пустеля у ріднім краю,—
Все ж він і рідний і милий.
(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, Мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.

У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:

Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили
Поважать труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Ласкою своєю зігріва.
(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.