12 августа я проснулся от того как меня будил карл иваныч. он ударил над самой моей головой хлопушкой. я не хотел вставать, но карл принялся меня щекотать, и мне пришлось подняться. вошел дядька николай — маленький, чистенький человечек, всегда серьезный, аккуратный, почтительный и большой приятель карла иваныча. он нес наши платья и обувь. володе сапоги, а мне покуда еще несносные башмаки с бантиками. и мы начали одеваться. когда все оделись,
карл иваныч повел нас вниз — здороваться с матушкой. матушка сидела в гостиной и разливала чай; одной рукой она придерживала чайник, другою — кран самовара, из которого вода текла через верх чайника на поднос. перед роялем сидела моя сестрица любочка и розовенькими, только что вымытыми холодной водой пальчиками с заметным напряжением разыгрывала этюды. поздоровавшись со мною, maman взяла обеими руками мою голову и откинула ее назад, потом посмотрела пристально на меня и сказала:
— ты плакал сегодня?
я не отвечал. она поцеловала меня в глаза и по- спросила:
— о чем ты плакал?
когда она разговаривала с нами дружески, она всегда говорила на том языке, который знала в совершенстве.
— это я во сне плакал, maman, — сказал я, припоминая со всеми подробностями выдуманный сон и невольно содрогаясь при этой мысли.
— ну, ступайте теперь к папе, дети, да скажите ему, чтобы он непременно ко мне зашел, прежде чем пойдет на гумно. он стоял подле письменного стола и, указывая на какие-то конверты, бумаги и кучки денег, горячился и с жаром толковал что-то приказчику якову михайлову, который, стоя на своем обычном месте, заложив руки за спину, быстро и в разных направлениях шевелил пальцами. поздоровавшись, папа сказал, что будет нам в деревне баклуши бить, что мы перестали быть маленькими и что пора нам серьезно учиться.
— вы уже знаете, я думаю, что я нынче в ночь еду в москву и беру вас с собою, — сказал он. — вы будете жить у бабушки, а maman с девочками остается здесь. и вы это знайте, что одно для нее будет утешение — слышать, что вы учитесь хорошо и что вами довольны. мне , жалко стало матушку, и вместе с тем мысль, что мы точно стали большие, радовала меня. по дороге наверх я забежал на террасу. у дверей, на солнышке, зажмурившись, лежала любимая борзая собака отца — милка.
Дуже важко говорити про улюбленого поета, особливо якщо це відомий, талановитий поет, якщо його творчість — досягнення світової культури. Про мого улюбленого поета, Анну Ахматову, написано багато, і написано здебільшого тими, хто був її сучасником, безпосередньо спілкувався з нею, учився в неї. Але в кожної людини може бути і свій Пушкін, і своя Ахматова.
Той, хто хоч раз візьме до рук книжечку віршів Анни Ахматової, не зможе розлучитись з її поезією ніколи, бо вона чудова за своїм талантом і характером.
Поезія Анни Ахматової світла, чиста, підвищена, гуманна, оптимістична. Це, мабуть, тому, що вона увібрала в себе все краще, що було в російській поезії та літературі XIX століття. Я захоплююсь тим, що з юних років Ахматова читала латинських авторів, знала французьку, німецьку, італійську, англійську мови. Вона була не тільки талановитою, але й мала гарну освіту. Погляди на життя — самостійні та незвичні. Поетичний голос ні з чиїм не можна сплутати, він самобутній і неповторний.
її поезія — це влучність думки, досконалість форми, глибина почуття. Прочитайте, промовте і заслухайтесь:
Ведь где-то есть жизнь и свет. Прозрачный, теплый и веселый...
Там с девушкой через забор сосед
Под вечер говорит и слышат только пчелы
Нежнейшую из всех бесед.
Понад усе вражає в Анні Ахматовій протиприродне поєднання тендітності, вічної жіночості, витонченості, незахищеності та ні з чим не порівняної мужності.
В її житті було так багато тяжкого, трагічного, але її душа виявилася сильною, високоморальною, величною:
Дивіться також
Реферати про життя та творчість Анни Ахматової
У чому Анна Ахматова вбачає своє головне призначення на землі? (та інші запитання)
Біографія Анни Ахматової

544 грн

1 660 грн

355 грн

647 грн
Мне голос был. Он звал утешно,
Он говорил: "Иди сюда,
Оставь свой край глухой и грешный,
Оставь Россию навсегда".
Но равнодушно и спокойно
Руками я замкнула слух,
Чтоб этой речью недостойной
Не осквернился скорбный дух.
Патріотизм і мужність — пафос поезії Ахматової воєнних років. У перші дні війни це вона звертається зі словами присягання до жінок Вітчизни:
И та, что сегодня прощается с милым,
Пусть боль свою в силу она переплавит.
ы детям клянемся, клянемся могилам,
Что нас покориться никто не заставит!
Ахматова свято вірить у неминучість Перемоги, у стійкість російського народу та в безсмертя російського слова:
Не страшно под пулями мертвыми лечь,
Не горько остаться без крова, —
И мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово.
Свободным и чистым тебя пронесем,
И внукам дадим, и от плена Навеки!
Саме сила духу, віра у свій народ у поєднанні з великою поетичною майстерністю дали можливість Анні Ахматовій піднятися до поета народного. З народом вона ділила усі прикрощі та радощі, завжди була поруч у найтяжчі хвилини життя:
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл, —
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
Коли читаєш і перечитуєш вірші Ахматової, відбувається якесь не залежне від тебе самого звільнення душі, і ти разом з поетом приєднуєшся до чогось значного та вічного.
