Сегодня я наконец-то встречусь со своим старым товарищем Демидом Потаповым. Демид – славный казак, повидавший многое. Его приняли в казацкие ряды за отвагу и решительность, а также за своая голова и длинный чуб, красные шаровары да белая рубаха, подвязанная поясом. Правда, лицо Потапова было испещрено шрамами, но вот вдумчивый и глубокий взгляд говорил о том, что это действительно мой старый друг. Он встретил меня крепким рукопожатием, и мы начали вспоминать наши былые воинские дела.
Мы с Демидом так разговорились, что речь зашла о Тарасе Бульбе и его сыновьях. Оказывается, Потапов когда-то имел счастье быть с ними знакомым, поэтому начал свой рассказ:
- Знавал я некогда сынов легендарного Тараса Бульбы. Добрые были казаки. Они любили своего отца и пытались походить на него, стараясь стать настоящими казаками. Младший Андрий отличался особой изворотливостью и изобретательностью. Славный бы вышел казак, если бы не ставил любовь на первое место. Перешел Андрий на вражескую сторону, на сторону поляк, куда относилась и возлюбленная девушка младшего сына Бульбы. Когда же отец его, Тарас, узнал о предательстве сына, то собственноручно его казнил, не смотря на кровные узы. А вот старший Остап оказался отличным воином и хорошим товарищем, преданным своей родине. Он был смел и рассудителен в бою. Но, однажды, в лесу на него напали несколько человек и захватили в плен. А всех пленных по обычаю должны были казнить. Казнь Остапа состоялась прилюдно на площади. Пленника избивали до тех пор, пока он не умирал. А ведь Остап перед смертью отца своего звал, я сам слышал. Жаль, что Остап погиб, мог бы ведь дородным казаком стать.
И умолк старый казак Демид Потапов. Мы долго сидели молча, каждый думал о своем. А ведь и правда, настоящих казаков вырастил Тарас Бульба.
Нещодавно на уроці зарубіжної літератури ми вивчали твір В.Бикова «Альпійська балада». Мене відразу захопив сюжет повісті. Коли я дочитала до кінця, була вражена ще більше. Це трагічна історія людського життя під час другої світової війни. Я побачила справжню велич, силу і красу звичайних людей у страшні воєнні часи.
Головний герой утікає з концтабору. «Звірі» вийшли на полювання, його переслідували пащі натренованих собак. Багато довелося пер�жити Іванові у його нелегкій дорозі на волю. Знайомство із Джулією. Зустріч з голодним божевільним і його загибель. Іван дуже хотів його врятувати, але не міг, бо інакше би усіх зловили. Совість не дозволяла кинути напризволяще Джулію, він ніс її, коли вона була знесилена і втратила віру на порятунок. Джулія перев’язувала рани, що боліли і дошкуляли йому. Почуття кохання, що спалахнуло у такий тривожний час, додало сили утікачам. Ми бачимо, що справжні люди є добрими, щирими і людяними навіть тоді, коли перебувають у нелюдських умовах.
Наприкінці твору вражає самопожертва головного героя. Глибокий сніг ховає Джулію від ворогів. Іван загинув, але своїм вчинком врятував дівчину.
На жаль, твір воєнної тематики перегукується з сьогоденням. На сході країни триває війна. Там також є герої: сміливі, сильні, готові до самопожертви. Вони здатні протистояти долі, готові до важких випробувань
