Вот и наступила золотая осень. Под окном старый клён, раскинувший свои ветви, покрылся разноцветной листвой. Красный, багряный, желтый, рыжий-всюду пестреют резные, кленовые листья. Вот подул холодный осенний ветер и как волшебные самоцветы полетели листья. Покружились немного и легли ещё на зеленую траву разноцветным узором.
Ещё немного и старый клён останется без своего осеннего наряда. Придут холода и первый снег ляжет уже на осиротевшие ветви. Клён будет спать до весны, чтобы снова пробудиться, расправить листья и радовать играющих детей.
Українська література як та сирота у наймах: уміє робити все, але ніхто її досягнень не цінує. Не останню роль у такому ставленні відіграє шкільна програма. Любити з примусу важко навіть найгеніальніші твори. Як наслідок міф про "депресивність та злиденність" українського художнього слова проростає й укорінюється у мізках значно швидше й інтенсивніше за розуміння, що кожній добі – своя література, а кожному читачеві – своя книжка. І те, що аж ніяк не лягає на серце в шістнадцять, цілком ймовірно, змусить замислитися у тридцять шість, заплакати – у сорок шість чи щасливо розсміятися у шістдесят
Не буває поганих книжок. Бувають книжки невчасно прочитані. Людина, як відомо, істота егоїстична, тож по-справжньому торкаються нас лише тексти, котрі в той чи інший іб перегукуються із особистим досвідом. Зрештою, для того, щоб полюбити – треба зрозуміти. У випадку книжок це означає – прочитати чи перечитати.
