Однажды я шла по улице. День был солнечный, несмотря на мороз - 28. Повернув по тропинке которая вела к моему дому я услышала жуткие крики женщины А затем и лай собак, да их было несколько!Я пошла на крики!Выйдя к дому я увидела женщину,которая валяясь в снегу, держала свою бойцовскую собаку. В пародах я плохо разбираюсь, но увидев ее большие белые зубы, услышав ее лай и представив ее во всех размерах, я испугалась. Рядом с женщиной скалился на бойцового пса маленький щенок! Словно защищая себя, он еле-еле пищал! Женщина изо всех сил держала своего пса, который вырывался и покушался на маленького. Измученная, покрасневшая женщина кричала уберите щенка, у меня бойцовская собака, она ее разорвет!" Люди словно оглохли, все стояли смотрели на это зрелище, один из мужчин в толпе крикнул:-" Сама виновата! Нече выпускать без поводка!" Толпа зевак кивала головой, кто-то снимал это на видео! Тут из толпы выбежал маленький мальчик, он не побоялся большого рычащего пса, он встал оттащил щенка, взял его на руки и сказал :-" Хвостик, я тебя по всему двору ищу!" Публика постепенно успокоилась, все стали расходится, осуждая женщину и маленького мальчика который не доглядел за своей собакой. Женщина тоже не поблагодарила его. Того мальчика зовут Коля, он сосед мне по подьезду, никогда я не видела его с собакой, но после того случая он стал появлятся во дворе с щенком, никому не давая его в обиду. Я рассказала про этот случай маме, мама знает Колькиных родителей, они соседи по даче, у них никогда не было пса. Но с тех самых пор, Колька в моих глазах герой, так же как и его хвостик
зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.
Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.
Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.
Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!».
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.
Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. Тієї ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.
Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.
Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.
Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.
