Свій роман «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» Мігель де Сервантес задумував як пародію на популярні в ті часи лицарські романи. Головний герой твору зібрав цілу бібліотеку подібних романів, через читання яких він з рештою і збожеволів.
Свій задум письменник втілив настільки майстерно й успішно, що за короткий час роман про Дон Кіхота вийшов далеко за межі пародійних романів. Це й зрозуміло, адже в ньому автор не тільки висміяв сумнівне за своєю користю захоплення підвищеними лицарськими романами, а й докладно розкрив та розкритикував суспільні відносини часів середньовіччя, показав ханжество і лицемірство буржуазії.
Головний герой роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» був настільки одержимий своїм бажанням встановити справедливість у всьому світі, що щиро повірив у свою велику місію у уявив себе справжнім лицарем. Адже героям його улюблених романів про лицарів було так легко встановлювати справедливість, подорожувати з мечем і забралом та боротися зі злом! Тим більше, що все це робилося безкорисно, в ім’я Прекрасної Дами.
Здавалося б, п’ятдесятирічний лицар Дон Кіхот, його смішні облаштунки, його старий і немічний кінь та занадто раціональний зброєносець Санчо Панса повинні викликати тільки сміх. Та вусе було б саме так, якби не було настільки сумним і безнадійним. Мабуть, недарма Сервантес назвав Дон Кіхота Лицарем Сумного Образу.
Дон Кіхота не могли зрозуміти сучасники, з нього сміялися, його закидали камінням і лупцювали. Навіть односельці, які знали Дон Кіхота як щиру та добру людину, були впевнені в тому, що він збожеволів. Хоча, коли він, наприклад, рятував від побиття хазяїном підпаска, божевільним він зовсім не виглядав. Та й відомий вислів Дон Кіхота «Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися» – ніяк не фраза божевільної людини, та й стосувався він не стільки законів лицарства, скільки законів людяності. А коли хазяїн підпаска розповів Дон Кіхотові, що від загальної суми, яку він заборгував юнакові, треба відняти гроші на кровопускання під час хвороби хлопчака та вартість трьох пар черевиків, Лицар Сумного Образу відповів йому на те: «Хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, що він безвинно терпів од вас». На мій погляд, це сказано занадто виважено і розумно для божевільної, та й навіть для дивакуватої людини.
Мабуть, просто не в той час народився Дон Кіхот, адже серед оточення мандрівного лицаря не було ані гуманістичних принципів, ані шляхетності, ані порядності. Лицаря Сумного Образу Дон Кіхота не розуміли його сучасники, на жаль, не розуміють його й сьогодні. І від цього стає ще сумніше. Невже лицарство ніколи не повернеться і так і залишиться лише у літературних творах? Сподіваюся, що так не станеться і найкращі лицарські традиції повернуться у наше суспільство.
Объяснение:
Объяснение:
В рождественский вечер Фриц и Мари — дети советника медицины Штальбаума — получают от родителей множество подарков: кукол, игрушечных гусар, деревянного коня, крошечную посуду, книжки с картинками. Крёстный Дроссельмейер преподносит им миниатюрный за́мок с золотыми башнями, по залам которого передвигаются дамы и кавалеры. Чуть позже происходит знакомство детей с ещё одной игрушкой — маленьким уродливым человечком по имени Щелкунчик, умеющим разгрызать твёрдые орехи[1].
Перед сном Мари задерживается возле шкафа, в который на ночь были убраны подарки, и оказывается свидетельницей битвы. Её ведут семиголовый Мышиный король, выбравшийся из-под пола со своим войском, и армия оживших кукол, возглавляемая Щелкунчиком. Девочка стремится защитить маленького человечка, однако чувствует боль в руке и падает на пол. Очнувшись в своей постели, она пытается поведать матери и доктору о ночном сражении, но те считают её повествование отголосками былой горячки. Навестивший Мари крёстный приносит отремонтированного Щелкунчика и рассказывает, что некогда тот был нюрнбергским племянником Дроссельмейера, юношей добрым и благородным. В крохотного уродца он превратился по воле королевы Мышильды. Щелкунчик может вернуть прежний облик, но для этого нужно, чтобы он победил Мышиного короля, а его самого полюбила Прекрасная Дама[1].
Ею становится Мари, которая, получив от Щелкунчика трофеи поверженного Мышиного короля и совершив с маленьким человечком путешествие в волшебную страну, влюбляется в неказистого героя. Родители не верят её воспоминаниям о приключениях и просят забыть эту невероятную историю, однако девочка постоянно думает о Щелкунчике. В финале сказки в доме Штальбаумов появляется молодой человек — племянник Дроссельмейера, который признаётся, что «перестал быть жалким Щелкунчиком». Мари становится его невестой, и на их свадьбе танцуют двадцать две тысячи нарядных кукол[1].
