eremenko6kirov
17.11.2021 14:35

Літературний диктант для 6 клоу Федько халамидник» за твором Володимира Винниченка
1. З ким автор порівнює Федька?
2. Який це портрет: «Руки сиві од олова літер. Щоки теж ніби оловом наліпті. А борода
них така рідка, що видно крізь неї тіло...».
3. Чого найбільше не любить Федько?
4. Про кого говорить автор: «Це була дитина делікатна, ніжна, смирна. Він... завжди
посміхався своїми невиннім синіми очима»
5. Як мати називає Федька?
6. Чиї це слова: «Ану спробуй! Ти ж хвалився, що будеш їздити на кр . Ану!»
7. Поясніть цитату «Толю! Толю! — кричав Федько. — Подай мені палицю свою... Подай
палицю... Я вилізу»
8. Як ви гадаєте, чому Толя збрехав?
9. Чому Толя побіг гратися з чижиком?
10. Поясніть діалог: — Ти потягнув Толю на річку?
Повів...
І пхнув його на кригу
Пхнув.

Нажмите на рекламу ниже и сразу увидите ответ
Популярные вопросы:
Ответ:
Эляна6
21.03.2022 22:41
Во все времена были люди, которые смирялись с силой и неизбежностью обстоятельств и готовы были с опущенной головой принять судьбу такой, какая она есть. но и во все времена жили люди, готовые бороться за свое счастье, люди, не желающие терпеть несправедливость, люди, которым уже нечего терять. с такими людьми мы можем познакомиться на страницах повести а. с. пушкина «дубровский». тяжела для крестьян кистеневки ситуация, описанная в начале произведения. горячо любимый и безмерно уважаемый ими барин умер, не вынеся подлых и хитрых козней своего бывшего друга — помещика троекурова. сам же троекуров с взяток и подкупа завладел кистеневкой, и теперь по закону крестьяне становились собственностью этого жесткого и деспотичного помещика, прославившегося не только своим богатством, но и невежеством и самодурством. владимир дубровский, сын покойного хозяина кистеневки, тоже не может смириться с мыслью, что в доме, где прошло его детство, где умерли его мать и отец, поселится человек, виновный во всех обрушившихся на его голову несчастьях. дубровский решает сжечь дом и скрыться. многие крестьяне, проявившие свое недовольство нынешним положением, следуют за ним. пользуясь уважением и авторитетом среди мужиков, главный герой повести организует отряд разбойников. стремясь восстановить справедливость, они грабят богатых, огню их дома. конечно, все эти, часто жестокие, меры не могли вернуть им утраченного, но это были реальные, хотя и ошибочные, шаги к новому будущему.
0,0(0 оценок)
Ответ:
ksenia1unicorn
29.08.2020 03:34

ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.

Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.

П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.

Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».

Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.

Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.

Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.

Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.

П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.

Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».

Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.

Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.

0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota Оформи подписку
logo
Начни делиться знаниями
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси ai-бота