Запорожская сечь, стоявшая на острове Хортица, была описана Н.В. Гоголем в его знаменитом произведении "Тарас Бульба". На самом деле как раз на Хортице на самом деле в те времена сечи не было, но Гоголь описал ее так мастерски, что писателю невозможно было не поверить. Кстати, теперь Сечь там стоит - это музей под открытым небом.
Казацкие "сечи" - уникальные военные поселения. Там жили казаки, задачей которых было оборонять южные границы Российской империи от набегов кочевников и принимать участие в военных походах. Нередко и сами казаки ходили "за добычей". Они были серьезной военной силой.
Почти вся жизнь казака проходила во многочисленных походах. Сечи были скорее постоянными военными лагерями, чем поселениями. Женщины на саму Сечь не допускались. Они жили вне сечи, как и многочисленные крестьяне (казаки их называли гречкосеями) и ремесленники.
В предместье Запорожской Сечи находились пекарни, лавки, шинки, кузницы и прочие необходимые для жизни многочисленных казаков заведения.
Запорожцы верили в бога, молились в церкви, которая стояла на территории Сечи.
Сама Сечь делилась на курени; в каждом был куренной атаман, который руководил своим куренем, но подчинялся общему атаману.
Атаман выбирался из запорожских казаков на общем собрании. Там же решались все важные вопросы.
Законы Сечи были очень жесткими. Преступления карались жестоко: например, убийцу зарывали заживо вместе с убитым, а за воровство привязывали к позорному столбу, а проходящие мимо били вора палкой. Особенно презирали казаки трусов и предателей. Дух товарищества и патриотизма бы очень силен в казаках. "Нет уз святее товарищества",- говорит Тарас Бульба у Гоголя. Иначе и быть не могло: жизнь казаков была полна опасностей, и в бою каждый готов был погибнуть или пожертвовать жизнью за других - как Тарас Бульба.
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Мазепа
Підпис до фото,
Іван Мазепа на купюрі в 10 гривень. Деякі експерти сумніваються, що це портрет саме Мазепи
Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
