Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть зараз живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру – що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.
Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:
– антропогенез – біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду “людина розумна” (Homo sapiens), а також основних людських рас;
– формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;
– розселення людства по всіх континентах;
– перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);
– соціогенез – формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;
– поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.
Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.
Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь–який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення – магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури – пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.
Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт – 2 млн. р. тому – межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи – II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік – I тисячоліття до н.е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.
Маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.
— Посуньтесь, — сказав йому Павлик і присів на край.
Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:
— З тобою щось трапилось?
— Ну й добре! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.
— Мені-то нічого. А ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимсь.
— Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.
— Втечеш?
— Утечу! Із-за однієї Оленки втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не
відлупцював. — Жодної фарби не дає! А у самої скільки!
— Не дає? Ну, та через це втікати не варто.
— Не лише через це. Бабуся за одну моркву з кухні мене прогнала. Просто ганчіркою,
ганчіркою.
Павлик засопів від образи.
— Дурниці! — сказав дідусь. — Один насвариться, другий
— Ніхто мене не жаліє! — крикнув Павлик. — Брат на човні йде кататися, а мене не
бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»
Павлик стукнув кулаком по лавці і раптом замовк.
— Що ж не бере тебе брат?
— А чого це ви все питаєте?
Дідусь розгладив бороду.
— Я хочу тобі до таке чарівне слово.
Павлик відкрив рота.
— Я скажу тобі це слово. Але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись
прямо в очі тому, з ким розмовляєш. Запам’ятай: тихим голосом, дивлячись прямо в очі.
— А яке слово?
Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М’яка борода його торкнулася Пав-
ликової щоки. Він в щось і голосно додав:
— Це чарівне слово! Але не забудь, як треба говорити його.
— Я спробую, — посміхнувся Павлик. — Я зараз спробую.
Він схопився і побіг додому.
2.
Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед
нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і накрила рукою.
«Обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — Хіба така зрозуміє чарівне слово!»
Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра оглянулась. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:
— Оленко, дай мені одну фарбу. Будь ласка.
Оленка широко розкрила очі. Пальці її розтулились і, знімаючи руку зі столу, вона
збентежено промуркотіла:
— Яку тобі?
— Мені синю, — боязко сказав Павлик. Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив
з нею по кімнаті і віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово.
— Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?
Павлик відчинив двері на кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки.
Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате лице, подивився в оч в:
— Дай мені шматочок пиріжка, будь ласка.
Бабуся випрямилася. Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшці, в очах, в усмішці.
— Гаряченького. Гаряченького захотів, голубе мій! — промовляла вона, вибираючи
найкращого, рум’яного пиріжка.
Павлик підстрибнув на радощах і розцілував її в обидві щоки.
«Чарівник! Чарівник!» — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.
За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова.
Коли брат сказав, що поїде кататись на човні, Павлик поклав руку йому на плече і тихо
попросив:
— Візьми мене, будь ласка.
За столом відразу всі замовкли. Брат звів брови і посміхнувся.
— Візьми його, — раптом сказала сестра. — Що тобі, важко?
— Та чому б і не взять? — усміхнулася бабуся. — Звичайно, візьми.
— Будь ласка, — повторив Павлик.
Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.
— Ой ти мандрівник! Ну, гаразд, збирайся!
«До Знову до
Павлик вскочив з-за столу і побіг на вулицю.
Та у сквері дідуся вже не було.
Лавка була порожня, і тільки на піску лишились накреслені парасолькою незрозумілі знаки.
