Пісня – це характер, могутність, духовна скарбниця народу, це дорогоцінна спадщина, яка дісталась нам від минулих століть. Прекрасні, мелодійні, милозвучні пісні ллються живлющими струмочками, надихають, збагачують та облагороджують. У піснях народ передає з покоління в покоління набутий досвід, культуру і традиції. З їх до люди обмінюються думками, переживаннями, ідеями, висловлюють свої почуття. Пісня – це знаряддя, яке здійснює зв’язок поколінь.
Українська пісня… Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні ніжністю струни чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
Пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його існування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній – пам’ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. У радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. Пісня допомагала в праці та в дорозі.
В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості.
Жити в Україні і не знати народних пісень просто не можна. Українці — це саме та нація, яка зростала на своїх піснях, яка вкладала в їх слова усі переживання, душевні потрясіння, все те, що не могла просто забути. Недарма ж говорять, що українська пісня — це бездонна душа українського народу, це його мова.
Антон Павловеч Чехов с иеронией повествует о проблеме чинопочитания. Он показывает, как положение человека в обществе может изменить отношение близких к нему. Два друга после нескольких лет вновь встречаются. Они искренни рады друг другу. Но стоит лишь толстому намекнуть на свой чин, как тонкий меняется в лице и манере. Теперь он видит перед собой не товарища, а вышестоящего чиновника. Писатель хочет донести до читателя главную мысль: не стоит большое внимание уделять статусу человека, нужно научится видеть его личность.
Объяснение:
Можешь написать только последнее предложение
