Свое стихотворение Николай Заблоцкий начинает со строчки «Я воспитан природой суровой», тем самым подчеркивая, что именно на чужбине, в далекой северной стороне, где 9 месяцев в году царит зима, он научился жить в гармонии с окружающим миром. Поэтому автор отмечает, что ему не нужны яркость красок и благоухание цветочных ароматов. Достаточно увидеть «одуванчика шарик пуховый» или же «подорожника твердый клинок», чтобы ощутить то особое волнение, которое испытываешь при встрече с чем-то близким, до боли знакомым и родным. Поэт признается, что простое растение его волнует гораздо больше, чем экзотический цветок-чужестранец. И в этом нет ничего удивительного либо необычного, так как «государство ромашек», раскинувшееся на берегу прохладного ручья, ассоциируется у Николая Заболоцкого с родиной, суровой, неприветливой, но, вместе с тем, такой близкой и восхитительно прекрасной.
На лесной опушке, вслушиваясь в журчание ручья и вдыхая аромат полевых трав, автор готов лежать часами, «запрокинув лицо в небосвод». Ведь родная земля дает ему силы и делится своей мудростью, которую раньше автор с пренебрежением отвергал, не видя очевидной связи между людьми и природой. Однако с годами, ощущая себя частью этого удивительного мира, Николай Заболоцкий начинает понимать, насколько ошибался, отказываясь от того, что принадлежит ему по праву. И новые знания, открывающиеся перед автором, не отдаляют его от окружающего мира, а, наоборот найти в нем свое подлинное место и научиться слышать шелест листьев, шум ветра и журчание воды.
Более того, Николай Заболоцкий признается, что бесконечный мир, открытый перед ним, словно страницы увлекательной книги, готов поделиться своими секретами. Поэт отмечает, что мог бы бесконечно долго лежать и думать «думу беспредельных полей и дубрав». Этой фразой автор подчеркивает, что ощущает свое единство с природой, мыслит ее критериями и понятиями. Поэтому он может подметить каждую мелочь и деталь, которые вызывают целую гамму чувств и дают то удивительное ощущение полноты жизни, так свойственное творческим натурам.
Твір-міркування на тему «Листопад — ворота зими»
Листопад — ворота зимиЄ таке прислів’я: листопад — ворота зими. У народі цей місяць називають також падолист або напівзимник, адже саме він має з’єднати глибоку осінь з ранньою зимою. Це період, коли всі роботи закінчені, можна і дух перевести, відпочити. Листопад на Русі завжди був ситим місяцем, в будинку було багато їжі. Велику частину часу проводили в теплі, у печі. Наші предки вишивали, чинили зимовий одяг, займалися іншими хатніми справами.
Закінчується осінь, але ні-ні та й піднесе сюрприз — видасть такий погожий листопадовий день, що ошукані квіти й мошки боязко вилазять на світло: невже весна? Але, прийшовши в себе, листопад тут же починає проливати холодні сльози, а то і зовсім посипає сніжком, ховаючи сірість і убогість фарб під біле покривало. Робота у нього така — землю до зими готувати, грудень зустрічати.
Обличчя листопада ніби ластовинням вкрите. Він і пістрявий від листяного килима, і чорний, де земля гола. Як випаде сніг, але відлига перейде в наступ, він смугастий, зебровий. А коли, нарешті, зима осінь потіснить, сніг випаде — він білий.
Листопад — місяць, у якого напоготові й віз, і сани. Тому й кажуть: «Листопад — вересню онук, жовтню — син, а зимі — рідний брат». У цей час йде боротьба осені з зимою, тому холоднеча зі снігом часто перемежовується з періодами відносного тепла. Через нестійкий характер листопад часто порівнюють з березнем, адже обидва місяці відмежовують зиму від літа — березень за в гості весну, а листопад зачиняє ворота осені. Залишається зовсім трохи до зими.
Під цю пору з дерев опадає останнє листя, й ліс стає незатишним, непривітним. «У листопаді голо в саду», – говорить народна мудрість. Вже не так голосно співають пташки. Жива природа біологічно налаштовується на зимовий спочинок.
Дні стають ще коротше, а ночі — довгими-довжелезними та найтемнішими. Сіре небо плаче дрібним дощиком, дме холодний вітер. Смутна пора! Чекаємо зимових холодів…
